Альберт Іванов - Звичайні пригоди «олімпійця» Михайла Єнохіна

— Все збігається — Єнохін.

— Коли прилітає московський? — занепокоєно запитав Борис.

— А-а...— відчужено сказав Хихикало,— коли б не прилетів, все одно нам кінець. А він нас не втопить? — злякано запитав він Мовчуна.— Втопить?

Мовчун похмуро кивнув. І собака кивнув.

Цілий день вони перебирали можливі варіанти страшної помсти Женьчиного дядька.

— А він додумається ще й так зробити,— жахався Борис,— схопить кобеля за хвіст і так ним нас відшмагає — бувайте здорові!

— Це що...— бубонів Хихикало,— як молосне кожному по сопатці, ніс буде, як гумовий, без хряща!

А Мовчун кивав.

Увечері на другий день, за годину до прибуття в місто автобуса з аеропорту, Борьчина компанія сховалася за спинкою лавки. Тут їх ніхто не міг помітити. Зате через щілини можна було спокійно стежити за автобусною зупинкою.

Вони настільки очманіли від страху, що, коли прибув потрібний автобус і першим з нього вийшов здоровезний негр, Хихикало штовхнув Бориса ліктем у бік:

— Він???

Борис непевно відповів:

— Мало схожий.

Потім вийшли Женька з тіткою. За ними сипнув потік приїжджих.

— Щось я його не бачу,— заспокоївся Борис.— Женьку бачу, а дядька немає.

— Чекайте тут, я кефіру куплю,— сказала тітка Клава. І поспішила в молочний магазин.

Женька похмуро дивився, як велетень-негр піднімає свою величезну валізу, схожу на середньовічну скриню з скарбами. За валізкою стояв старший дядько Миша. Дядько, дядько... а ще старший... Мишка-Мишуня, а не Михайло Потапович.

Компанія здивовано втупилася очима в Михайла.

— Мужичок-малючок,— хмикнув Борька. Хихикало захихикав, Мовчун кивнув.

— І обличчя настирливе,— продовжував Борис.

— Виходить, боягуз, — визначив Хихикало. — Я теж завжди настирливий, коли боюся. Боягуз — хто ж іще?!

— Мамин синок,— глузливо зауважив Борис.— Дивись-дивись, як продільчик зачесаний, як штанці напрасовані, чисто тобі театр! Хи-ги!..

— А ти на Женьку глянь,— реготнув Хихикало.— Кінець світу!

На нього було шкода дивитися. Ще в аеропорту він був так прикро вражений, що всю дорогу до міста не розмовляв з Михайлом. А тут не витримав.

— На фотографії ти більший був,— протягнув Женька,— пам'ятаєш, які кулаки!

— Перспектива, — коротко відповів Михайло, з цікавістю роздивляючись навколо.

— Що?

— Ти ось зараз поблизу,— охоче пояснив Михайло.— Якщо тебе звідси фотографувати, ти вищий за ліхтар на знімку будеш...

— Тобі точно тринадцять? — з сумнівом спитав Женька.

— Дванадцять з половиною, — зітхнув Михайло. — А що?

— Маленький ти якийсь,— недовірливо зауважив Женька.— Я на тебе надіявся, а ти маленький. Підвів...

— Ну, чого ти такий сумний? Ти що, боїшся мене?

— Ні,— сумно промовив Женька і повторив: — Маленький ти якийсь...

— Наполеон теж маленький був,— відрізав Мишко.

— Так то ж Наполеон,— невтішно проказав Женька.

Пробираючись у натовпі, Борьчина компанія, осміхаючись, підійшла до Мишка та Женьки.

Женька завмер.

— У мене є старший брат, він ходить вранці в дитячий садок,— голосно сказав Борис, зневажливо окинувши Михайла поглядом з ніг до голови. Хихикало захихикав. Мовчун кивнув.

Женька позадкував. Михайло теж мимоволі відступив і несподівано відрубав:

— Рот по вуха і губи в маслі. З таким розумом ходять в ясла.

Хихикало закудахкав. Борис глянув на нього, і той безгучно почав рухати ротом, стримуючи сміх.

Борис поставив ногу на лавку і розв'язав довгий шнурок черевика. Мовчун і Хихикало зробили те ж саме, не розуміючи поки що, в чому тут справа. Але вони звикли у всьому наслідувати свого ватажка.

— Шнурочки нам зав'яжи. Бантиком,— підкреслив Борис.

Перезирнувшись, Хихикало і Мовчун схопили Михайла за плечі і зігнули його до черевиків, що були поставлені поряд.

— Давай-давай, зав'язуй,— хихикнув Хихикало.— Всі три черевики.— А Мовчун кивнув тричі.

Михайло слухняно почав зав'язувати шнурки. Женька, скам'янівши, дивився на Бориса, як жаба на пітона.

— Журнальчик подивимося,— веселився Борис, дістаючи з-за пазухи заповітний журнал з фотографією Михайла.

— Схожий... Схожий дядько.

Тітка Клава вийшла з магазину з авоською, наповненого пляшками кефіру.

— Хлопчики!— гучно покликала вона, озираючись навколо.

— Тіточко Клаво! — закричав Женька.

Борис, Мовчун і Хихикало рвонулися вбік і враз гепнулися на землю. Вони відчайдушно брикалися ногами, неспроможні звільнитися один від одного — Михайло зв'язав разом шнурки їхніх черевиків.