Альберт Іванов - Звичайні пригоди «олімпійця» Михайла Єнохіна

Коли Михайло нарешті опинився в кімнаті (тітка Клава все ж допомогла йому і відвела в мансарду за руку), він похмуро спитав:

— Консервні банки?

— Консервні, — посміхнулася тітка Клава, тоді пішла, забувши побажати племінникам «на добраніч», та не забувши замкнути двері.

— Які ще... банки? — приголомшено спитав Женька.

— Такі... 3-під тушонки, — насупився Михайло. — Обплутала все навкруги рибальською жилкою, кроку ступити не можна. І банок понавішувала і в траві, і в кущах. Сигналізацій,— протягнув він.— І коли вона встигла?

— А як вона тебе в темряві впізнала? — запитав Женька.

— Як...— передражнив Михайло.— Сам подумай. Хто ж там міг бути, крім мене. Не ти ж.

Більше Михайло не намагався вийти, тому що надто глибоко замислився над погрозою тітки: «У Москву відправлю!»

Ранком, коли тітка Клава принесла «ув'язненим» сніданок, Михайло твердо сказав:

— Не будемо снідати. Оголошуємо голодовку.

— Ах, оголошуєте...— мовила вона.— Так я вас за це обіду позбавлю.

Женька стурбовано глянув на Михайла.

— Від вечері ми також відмовляємося,— заявив той.

— Так-так, — закивав Женька. — Відмовляємося... Але не від компоту. Правда, Мишо? Тьотю, ти не забудь побільше принести.

Мабуть, це і вирішило справу. Тітка Клава розсміялася і вийшла, чомусь забувши замкнути «в'язнів».

— Гей, на березі! — крикнула вона з палісадника.— Насиділися? Тепер знатимете! Виходьте!

Михайло і Женька кинулися до дверей.

Вони примчали до воріт будинку Мошкіних. За огорожею з'явилася мати близнюків і суворо оголосила:

— Їх удома немає.

— Я ж їх тільки що у вікні бачив, — невинно збрехав Женька.

— Сказала: немає, — відрізала мати. — Вони покарані. Я дивлюся, ви теж у синцях, немов жирафи.

— У жирафів темно-жовті плями, — цілком серйозно зауважив Михайло.

— І у вас теж. Отже, слава богу, проходять, — мати Мошкіних пішла до будинку.

— Скажіть, будь ласка,— мовив Женька їй навздогін,— учора ваш кіт прибігав? І коли?

Мати різко повернулася.

— Я зараз міліцію покличу!

Довелося дременути, бо вона сприймає це за кепкування!

— Як гадаєш, купили вони? — невесело спитав Женька Михайла.

— Як же, як же... Я тепер тільки на кота надіюся, що він гроші не загубив.

Вони вирішили провідати шлюпку, як вона там, а потім знову навідатися до Мошкіних: як вони там. Можливо, кіт повернувся вночі, а Мошкіни знайшли записку і гроші тільки тепер.

У «Спорттовари» Михайло навіть не заглянув — це ж хвилюватися тільки: грошей нема, та й трос, мабуть, весь розкупили. Краще вже квола надія, ніж безнадійна гризота.

Коли вони, проминувши стару пристань, вийшли на покинутий пляж, до них линув якийсь безперервний металевий стукіт.

— Це у нас! — стурбувався Михайло.

Вони бігом обминули скелясте пасмо і... зупинилися.

На березі кипіла робота! Мовчун і Хихикало щосили стукали молотками, відбиваючи на валуні іржу з якірного ланцюга. Поряд з ними сидів Борис і завзято полірував рашпілем зубці невеликого якоря, про який так мріяв Михайло.

Робота відразу ж припинилася...

— Ідіть звідси! — пронизливо закричав Женька.

— Привіт,— ніби нічого не трапилося, сказав Борне.

— Привіт,— спокійно мовив Хихикало. А Мовчун привітався інтелігентним кивком голови.

— Ідіть! Ідіть! Ідіть! — заверещав Женька.

Михайло стояв, немов стовп, не вкопаний у землю. Здавалося, війне вітерець, і він упаде. Такий у нього був нестійкий вигляд.

— Не горлай, — дорікнув Борис.

— Чого горлаєш? — теж м'яко сказав Хихикало. А Мовчун поблажливо подивився на Женьку, немов докоряючи: ну чого ти тут розгорлався?

— Вступаємо до твоєї команди,— нахабно заявив Борис. Поважно вийняв із шлюпки якийсь пухлий полотняний пакунок і гордо шпурнув Михайлові під ноги.

Пакунок розгорнувся — в ньому був жмут капронового троса.

— На котячі гроші,— сказав Борис.

— Кота перехопили,— захихикав Хихикало і змовк.

Михайло, не вірячи самому собі, не міг відірвати очей від скарбу біля ніг.

— Мишко,— благально почав Хихикало,— ну прийми нас... Ну, чого ти?

А Мовчун похнюпився і, немов плачучи, почав терти кулаками очі.

— Останній. Ледве-ледве встигли купити,— повідомив Борис.

Михайло мовчав.

— Для себе все, так? — скипів Борис.

— Скупердяги, — підтакнув Хихикало, а Мовчун кивнув.

— Ми не скупердяги, — образився Женька.

— А ще піонери,— протягнув Борис.— Справжні піонери так не поводяться.

Михайло, як і раніше, дивився вниз. Але вже не на трос. А на черевик Бориса із розв'язаним шнурком. Перехопивши його погляд, Борис, зрозумівши, підморгнув, нахилився і зав'язав шнурок.