Альберт Іванов - Звичайні пригоди «олімпійця» Михайла Єнохіна

Зведений (зібраний з усіх міст країни!) духовий піонерський оркестр і дитячий хор Великого театру (нещодавно його виступ по радіо передавали!) виконують пісню: «Капітан, капітан, усміхніться!» (На міжнародних мовах, щоб усі розуміли!)

Борис усміхається у вуса. Вони раптом з'їжджають набік, він спритно і непомітно поправляє їх. Невпізнанно змінився і зовнішній вигляд інших «навколомореплавців»! Вітер куйовдить розкішні бакенбарди Мовчуна і Хихикала. (Обросли у тривалому плаванні!)

Шлюпка швартується біля причалу. Відразу шанувальники підхоплюють шлюпку разом з героями і несуть до постаменту, який спеціально спорудили з граніту на славу небувалої подорожі! Постамент оточений ланцюгами та якорями. По дорозі Бориса, Мовчуна й Хихикала обсипають живими та синтетичними квітами. Хтось (очманівши від захоплення!) кидає їм свій абонемент на наступний чемпіонат з хокею!

«Не бийтеся за нього,— каже своїй компанії Борис,— усім по абонементу дадуть. Збірна світу вручати буде! А цей зайвий».

Шлюпку підняли на кам'яне ложе. Закінчилися нескінченні інтерв'ю, фотокінозйомки, обійми батьків та близьких, друзів, товаришів і помічників.

Починається найцікавіше! Тисячі хлопчиків і тисячі дівчат стали в чергу за сувенірами. Черга така довга і так добре продумана (охороняється кінною міліцією), що звивається по усіх-усіх майданах, проспектах та провулках міста, ні разу не пересікаючись. І кожний хлопчик, кожна дівчинка несуть свої скарби: пневматичну рушницю чи складаний ніж, планер, футбольний м'яч, голубів чи щеня з довгим повідком...— усього не перелічити!

Поблажливо оглянувши кожне підношення, Борис кладе його в спільну купу, а натомість відламує від борта шлюпки тріску чи відрізає клаптик від паруса — на спомин.

«Щедрий дурень» Хихикало в обмін на пневматичну рушницю віддає штурвал якомусь хлопчакові. (Той з повагою цілує легендарний штурвал!) Але скупий розумник Мовчун з криком: «Не дам!» (голос прорізався!) — вихоплює штурвал і відламує від нього тільки одну спицю. Щасливчик притискує до грудей дорогоцінну спицю і крокує вздовж черги, яка проводжає його заздрісними поглядами.

Захоплено блищать очі Бориса, Мовчуна і Хихикала, дивлячись на височенну гору багатих дарунків.

— Ну й ну! — протяг Хихикало, коли Борис закінчив свою надзвичайну розповідь. Мовчун кивнув. Знову кивнув. А потім закивав дуже часто.

— Ну, ясно, треба до них обов'язково втертися! Це ми і раніше вирішили! А от як? Як? — запалився Хихикало.

— А це бачиш? — Борис сунув йому під ніс Мишкову записку і гроші.— Казав, треба стежити! Ми — їм, тоді і вони — нам! Зрозумів?

— Зрозу-мів,— охнув Хихикало.

— Зараз або ніколи! — вигукнув Борис.

— Зараз! — немов луна, відгукнувся Хихикало.

«Зараз!» — швидко написав у блокноті Мовчун.

— Пішли у «Спорттовари»,— незаперечно мовив Борис.

Даремно Михайло і Женька з секунди на секунду чекали появи Мошкіних під своїм вікном з тугою бухтою капронового троса в руках. І даремно сподівалися, хоч у найгіршому разі, появи кота Барсика у Мошкіних. Ну і, зрозуміло, даремні були їхні сподівання, що тітка Клава, яка весь час стовбичила на подвір'ї, візьме і змилується, звільнить їх із «в'язниці»: пролунають святковим барабанним боєм її кроки на сходах, веселим дзвінком продзвенить замок, скрипкою зазвучать відчинені двері, і тітка проникливим баритоном вигукне: «В'язниці згинуть, і свобода вас стріне радо біля входу!» Ні, все це зовсім даремні сподівання. Тітка Клава знайшла собі безліч справ на подвір'ї: лагодила паркан, підрізала кущі лавра, чистила килим — і було ясно, що ці справи вона собі вигадала, щоб не нудитися на посту як вартовий.

Коли ж темрява примусила її залишити подвір'я, Михайло повторив свій ризикований спуск по телевізійному шнуру. Тільки цього разу він щасливо дістався землі. Женька сторожко стежив за ним з вікна, світло в мансарді у них було передбачливо погашено. Михайло поквапився до хвіртки, об щось спіткнувся, і раптом все навкруги задзвеніло, застукотіло, загуркотіло, у тітки Клави враз розчинилося вікно.

— Михайле, додому! — гукнула вона в пітьму.— Хочеш, щоб я тебе назад у Москву відправила?!

І як вона догадалася, що надворі Михайло?! А біля хвіртки так само щось дзвеніло і стукотіло!

— Мишко! — підвищила голос тітка Клава.

— Я виплутатися не можу...— жалібно відповів невидимий Михайло.

— Як заплутався, так і виплутуйся, — порадила тітка Клава.