Альберт Іванов - Звичайні пригоди «олімпійця» Михайла Єнохіна

— Ану додому! Швидко! — наказала тітка Клава і згребла в оберемок кожухи.— Ну, Михайле... А з тобою, Євгене, ми окремо поговоримо, ось приїдуть татко з мамою! Добре, що скриню не виніс!

— Зате я більш витривалий! — похвастався Женька. Не зважаючи ні на які протести, тітка Клава відразу поклала Михайла в ліжко.

— Ти у мене нікуди сьогодні не підеш. Ти теж вдома посидь! — гримнула вона на Женьку.

— Та я здоровий,— образився Михайло.— Випадкові сталося.

— Лежи, лежи, не хвилюйся... Тисячу разів казала, попереджала: не жартуйте з сонцем!

— Ну, можна, я піду погуляти, — благав Михайло.

— І я,— вторив Женька.

— Нізащо,— тітка Клава рішуче підвелася.— Я за лікарем. — Клацнув ключ у замку, і залунали квапливі крок вниз по сходах. Михайло скочив з ліжка і про всяк випадок посмикав ручку дверей. Ні, двері були надійно замкнені.

— З розгону ми вдвох можемо висадити,— глибокодумно вимовив Женька.

— Ну, ні,— сказав Михайло.— Тоді нас і завтра не випустять.

— Та чого там завтра, — так само глибокодумно вимовні Женька.— Ніколи.

— А ти все-таки витривалий. Міцніший за мене в спеку,— признався Михайло.

Женька розцвів од похвали:

— Я з дитинства на півдні живу!

— Але ти за мене не бійся, я ще загартуюся,— запевнив його Михайло.

— Звичайно, звичайно,— підтакнув Женька. — Я тебе навчу.

— Як? — зацікавився Михайло.

— Ну як...— замислився Женька і, просяявши, відповів: — Як-небудь.

Внизу почулися голоси.

— Товаришу професор, ви тільки не ображайтеся, я ж до вас як до спеціаліста, хоч ви і по сусідству відпочиваючий,— казала комусь тітка Клава.

— Нічого, нічого, будь ласка,— бадьоро відповів літній голос.

Михайло вмить пірнув у постіль. Заскрипіли сходи.

— Добре тут у вас,— зупинився на балкончику сивенький невисокий чоловік.— Як на капітанському містку.

Він посмикав двері і притиснув обличчя до круглого віконця, підсліпувато вдивляючись у глибину кімнати.

— Тут, здається, замкнено... І нікого нема...

— Як-то нема?! — схвилювалася тітка Клава.— Невже втекли?! Я ж замкнула!

Вона гарячково взялася крутити ключем у замку.

— Вони такі... Особливо Михайло. Крізь стіну пройти може! І Женька такий же пройдисвіт!

Женька засміявся. Почувши сміх, тітка Клава заспокоїлася і, мабуть, тому відразу зуміла відімкнути двері.

— Сюди, товаришу професор, — пропустила вона лікаря вперед. — Допоможіть.

Лікар був дуже схожий на Айболіта, от хіба що без халата, і на саквояжі у нього не було червоного хреста.

— На що скаржитесь? — спитав він Женьку.

— Я не скаржуся,— відсахнувся той і прошмигнув за двері на балкончик. Женька боявся лікарів.

— Це я скаржуся,— поспіхом промовила тітка Клава, показуючи пальцем на Михайла.— На нього. Перегрівся!

— Ага...— професор відкрив саквояж. Всередині несподівано пискнуло щось живе.

Тітка Клава здригнулася, а Михайло підвівся і заглянув. У саквояжі були якісь папери, стетоскоп і стояла клітка з морською свинкою.

— І у мене нещодавно жила морська свинка,— радісно повідомив Михайло.

— Втекла? — спитав професор.

— Подарував. У шкільний живий куток.

— Нам не можна,— промовив професор. — Наука.

— Я розумію, — солідно кивнув Михайло. — Генетика?

Професор теж кивнув:

— Мутації,— і сів поряд на стілець.

Так розмовляли вони дуже серйозно, забувши про тітку Клаву. А Женька витріщив на них очі в «ілюмінатор».

— ...Другий рік б'ємося, — охоче розповідав професор.

Він жваво розгортав якісь графіки, показував Михайлові, той з цікавістю дивився, про щось запитував. Тітка Клава вражено дивилася на них, нічого не розуміла, і їй чулося тільки безперервне: ж-ж-ж-ж... А крізь гудіння проривалися загадкові слова: «Повторний дослід... пересадку... лабораторні дослідження...»

— А що тепер робити? — голосно промовила вона. — Я дуже хвилююся!

Професор і Михайло, змовкнувши, здивовано підвели голови.

— Так-так,— схаменувся професор.— Забалакався. Сідайте, — сказав він тітці Клаві.

Вона слухняно сіла. Він узяв її за руку і витяг на ланцюжку з кишені годинник-цибульку. Постежив за секундною стрілкою, дзвінко клацнув кришкою і швиденько виписав рецепт.

— Ось, приймати по чотири рази на день. До побачення... До побачення, юначе. Був дуже радий познайомитися... З акселератом...— він пожував губами, усміхнувся.— Вам більше гуляти треба.— І вийшов.

Тітка Клава, яка не встигла навіть і рота роззявити сиділа як приклеєна на стільці і безглуздо дивилася ні рецепт.