Альберт Іванов - Звичайні пригоди «олімпійця» Михайла Єнохіна

— Може,— сказав Борис. — Він не вголос співає, а про себе! Що, з тобою такого не буває?

— Буває,— призналася дівчинка.

Хихикало хихикнув.

Борис нищівно глянув на нього й поклав руку Мовчунові на плече.

— Він і не те вміє,— розхвастався Борис.— Він уже трохи і наспівувати вміє, одну літеру «у» тягне — і порядок! Ось так: у-у-у-у...— заукав Борис, наспівуючи мелодію пісні «Розквітали яблуні і груші».— Мовчун, підтвердь.

Мовчун кивнув і підхопив мелодію далі:

— У-у-у...

— У-у-у...— підхопили Борис і Хихикало.

Піонерський патруль з якимсь переляком подивився на компанію.

— Ведіть,— дівчинка тупнула ногою.

— Рушили! — вигукнув Борис, і компанія кинулася вперед. А дівчинка, покрутивши пальцем у повітрі, заклопотано сказала:

— Вони тут усі, по-моєму, збожеволіли.

— Я знаю, де вони, знаю,— бубонів Борис, оглядаючись на патруль.— Він із своїм Женькою на покинутому пляжі Щось хімічить.

— Що-що? — перепитала дівчинка.

— Готує щось,— відповів Борис.— Неймовірно страшне!

Мишка і Женьку вони справді побачили на покинутому пляжі. Зодягнуті в теплі кожушки, в шапки, Єнохіни перевертали валуни на самому осонні.

— Чокнулися...— прошепотів Хихикало.

— Я далі не піду,— позадкував Борис, який показав на них здаля. — Бачили??? О, які! Чудиська-страхіття! — він не чекав застати їх в такому вигляді.

Михайло покотив валун у їхній бік, і компанія на всяк випадок швидко помчала назад. І зникла вдалині.

Патруль мимоволі хотів рушити слідом за ними, але становище зобов'язувало бути хоробрим. Дівчинка поправила червону пов'язку на рукаві і не без побоювання пішла назустріч Михайлові. Хлопчики теж поправили пов'язку і рушили слідом за своєю провідницею.

— Що, жарко? — піт заливав Михайлові обличчя, все навкруги розпливалося перед ним, в очах стрибали якісь білі цятки і вибухали червоними фонтанчиками.— Звикай до труднощів! Коли попливемо до Талліна, нам буде не легше — не думай.

— А я вже давно... не думаю,— насилу відповів Женька. — Не можу... думати... Все! — несподівано голосно скрикнув він і почав зривати з себе шарф і розстібати ґудзики на кожусі.— Божеволію!

Підійшов патруль.

— Ти Мишко? — з переляканою сміливістю спитала дівчинка.

— Ну, я, — цятки в очах перестали стрибати, і Михайло побачив перед собою у хиткому мареві піонерський патруль.

— Іди за нами до дитячої кімнати міліції,— наказала дівчинка і, поглянувши на своїх, знову покрутила пальцем у повітрі.— Я ж казала, вони тут усі...

— Навіщо? — здивувався Михайло і важко сів на валун. Сліпучі цятки знову замиготіли в очах.

— Там розберемося,— відповіли йому.

— Пішли! — розсердився Михайло.

Він скочив. І раптом похитнувся.

— Ти що, хворий? — зовсім злякалася дівчинка.

— Ні,— відповів він і знепритомнів.

Женька, який поблажливо глянув на нього, недбало зауважив приголомшеному патрулю:

— Слабкіший за мене виявився... Чого очі витріщили? — раптом закричав він.— Додому несіть! А то відповідати будете! У дитячій кімнаті міліції!

Піонерський патруль, хитаючись від утоми, вніс на руках Михайла у двір. Борис з приятелями, які підглядали крізь щілини паркана, задоволено перезирнулися.

Хлопці і дівчинка поклали «бездиханне» тіло на ґанок, і Борис розвеселився:

— Оце відпрацювали! З доставкою додому!

З хати вибігла тітка Клава:

— Боже ти мій! Живий?

— Сонячний удар,— промовила дівчинка.

— Бреше,— з захопленням вигукнув Борис. — Удар... але не сонячний.

Хихикало захихикав. Мовчун кивнув.

— Пішли! — сказав Борис.— Більше тут дивитися нема чого.

Пішов і патруль...

— Я ж казала,— сипала словами дівчинка, знову крутячи пальцями у повітрі.— Вони усі з глузду з'їхали. І ті, і ці.

Тітка Клава вилила на Михайла відро води. Він опам'ятався, сів і помотав головою.

— Що скоїлося? — спитали з-за сусідньої огорожі занепокоєні відпускники.

— Нічого, — буркнула тітка Клава. — Хлопчик перегрівся.

І тут прийшов Женька у шапці і кожусі, зігнувшись під тягарем Михайлової одежі.

— Жах! — зойкнула тітка Клава.— Торік сюди землетрус з Туреччини докотився, і то такого не було!

— Бачила? — тихо промовив за огорожею товстий чоловік до своєї не менш товстої дружини, яка тримала за руку опецькуватого нащадка.— Діти в сусідів явно ненормальні.

— Вася, збирай речі,— так само тихо сказала йому дружина, — у нас дитина.

— Ми також їдемо,— пошепки заявила друга пара з дитиною.