Мірко Пашек - Острів тисячі самоцвітів

— Якщо хочемо куди-небудь дійти, то треба йти прямо, — трохи помовчавши, сказав Бандала. — Якщо хочемо йти прямо, то треба мати перед собою те, що весь час добре бачимо.

— Сонце! — вигукнув Тікірі.

Бандала притакнув. Тож не вагаючись відмовилися вони од шосе, бананів, папаї та нічлігу десь у занедбаній клуні. Коли ж трохи відпочили, підвелися і пішли за сонцем.

— Учора ввечері воно так само заходило, — сказав раптом Тікірі, ніби роблячи бозна-яке відкриття.

Але Вандала не засміявся. Притакнув. Він-бо знав, що в Тікірі на думці: де вчорашній день, де мама, де Вікрена, де наші звичні добрі хатини!..

І де море!

Ця остання думка надто болюче обпекла Вандалу. Ох, куди це зник океан зі своїм відкритим, широченним простором, зі своєю рибою та своїми острівцями!

І раптом йому сяйнуло. Він дивився на сонце, яке ставало рожеве, й знав достеменно, що океан там, куди западає сонце. Воно завжди поринало до океану, тож порина туди й сьогодні. А як підемо зараз просто за сонцем, то добудемося до узбережжя так само певно, як завтра знову буде день.

Вандала наддав ходи:

— Хутчій!

— Навіщо? — заперечив Тікірі. — Сьогодні ми туди все 'дно не дійдемо.

Він не казав, куди саме, але й так було ясно, що зна, куди Вандала поривається.

— Знову знесилів? — здивувався Вандала.

— Я?! — Тікірі одним скоком наздогнав приятеля й випнув груди. — Той, хто позавчора переміг машину пана Альвара, не зна, що таке втома!

— Правда, — погодився Вандала.

Він радів з того, що Тікірі згадав про цю плавбу. Вандала був переконаний, що в цій згадці таїться велика сила. Хто витримав веслувати стільки, як дядько Вікрена й Дгаму, той справді може покластися на себе. Було це таке саме дивовижне, як ігуанячий язик, загорнений у листок щавлю, — з'їв його раз, а маєш досить розуму на всеньке життя. Бо навіть Бандалі здалося, що плавба до Мінгаладона — це куди більше чудо; бо ящірчин язик ти проковтнув, нічого про нього не відаючи, а от з веслом ти гарував, отже, ця міць і витривалість — плід твоїх власних зусиль. Дарма що з них двох, котрі блукають зараз мертвим лісом, через ігуанячого язика кмітливий лише один, до плавби здатні обидва.

Так подумав Бандала, і йому стало трохи краще.

— Мені вже не дуже хочеться їсти й пити, — сказав Бандала.

— Я це саме хотів сказати тобі, — мовив Тікірі.

Поглянули один на одного й усміхнулися, зціпивши зуби, щоб жоден з них не забачив сухого язика іншого. Але як ти сховаєш шорсткі, наче скоринка, губи? Хлопці ще раз усміхнулись і далі мовчки брели підліском, тепер уже не так швидко, аби тільки вистачило сил іти якнайдовше. Весь час ішли за сонцем. І їм, виснаженим і спраглим, здавалося, ніби сонце їх жаліє і йде їм назустріч…

Відтак — саме тієї миті, коли Тікірі показав на білясту чарочку чотиригодинної квітки, — переконалися, що видиво це не облудне. Сонце справді йшло їм назустріч, хоч не так, як вони собі перше уявляли: воно сходило зі своєї незмірної висоти, опускалось їм перед очима, наче монета на нитці, що нею сінгальські матері бавлять немовлят, аби пручили ручки й сміялися. Саме так до них наближалося сонце, тільки куди повільніше. Вони зупинились.

Обидва пильно дивилися на білясту квітку, яку знайшов Тікірі, й знали, що зараз щонайменше четверта година пополудні, бо чотиригодинна квітка розкривається саме о четвертій. Хоч, мабуть, зараз куди пізніше. А о шостій буде темно…

Все це промайнуло їм у голові, коли Тікірі збуджено засміявся:

— Як тут росте квітка, то це означає, що ми кудись наближаємось. Бо досі ми жодної квітки не здибали.

— Можливо. А мо' вони були скрізь, тільки закриті, тому ми їх і не помітили, — сказав Бандала.

Тікірі мовчав. Що він міг на це відповісти? Відтак підвів голову:

— Гаразд! Та якщо хвилину тому вони були закриті, то це означає, що зараз тільки чотири години, тобто ми маємо ще дві години часу.

Бандала здвигнув плечима. Хлопці знов рушили. Невдовзі натрапили на цілі оберемки чотиригодинних квіток, і їхній настрій покращав, бо справді здавалося, що вони прийшли туди, де росте й щось інше, ніж яловий підлісок та виснажені каучуконоси.

Але квітки скоро зникли, і хлопців знов огорнула тривога: ні до чого вони не наближалися, хіба що до сонця, котре опустилося настільки, що вони його бачили крізь сплетіння дерев. Пленталися далі під тягарем безнадії, виснажені голодом і змучені спрагою, і тільки невдовзі перед тим, як сонце торкнулося обрію, вони перемогли зачарований ліс.