Мірко Пашек - Острів тисячі самоцвітів

— Де це ти взяв?

— На дереві, — всміхнувся Тікірі. — Мав сім разів по сім годин часу роззирнутися, перш ніж ти зважився вилізти з машини.

— Хіба тут ішлося про хоробрість! — відказав Бандала і, підживляючись, почав яскравими барвами змальовувати свою пригоду з кошами в машині, з людьми перед машиною і з страхітливими собаками.

— Так, я все те бачив, — мовив Тікірі й, уже не кепкуючи більше з Бандали, гордовито почав оповідати, що було з ним. Як вистрибнув з машини й скотився просто під папаєве дерево, як під тим деревом — іще лежачи — тямовито зібрав падалиці, як звівся на рівні й ніде; ніде не побачив Бандали, тільки на тому боці глосе уздрів хати і машину. Ось машина спинилася, з будинків висипали люди й оточили її, ось водій розсува брезент, і лише тоді Бандала стриба простісінько в обійми людей, ніби вважає, що ті прийшли його зустрічати. Ха-ха-ха! Потому, звісно, переполох, собаки. Бандала тіка, як та миша… і він, Тікірі, із співчуття мчить за ним. Тобто не просто за ним, а трохи осторонь, аби його собаки не зачули, але теж до лісу. Опісля кінець, гавкіт ущух, знов ніде нікого, лише дерева і, звісно, він, спокійний Тікірі, котрий холоднокровно розмірковує, де б це міг бути Бандала. Або на дереві, або в собачих шлунках, але скорше на дереві десь у тому напрямку, де востаннє гавкали собаки… А тоді почулося голосіння, повне жаху, — воно декому могло б зупинити кров у жилах, декому, але не йому, Тікірі, котрий у тому безмежно перепудженому крику впізнав Бандалин голос. Ну — а тоді вже ці троє заклинань. От і все.

— Малувато, — промовив Бандала з великою гідністю. — Та ще й хизуєшся цим. Але облишмо безглузді балачки. Ми повинні повернутися до села, машина певно вже поїхала звідти. — Доїв, обтер руки об саронг. — Кудою туди йти?

— Що?

— До села.

— До села? — здивувався Тікірі. — Як ми туди можемо вернутися, коли ти повалив двох чоловіків? Хіба не знаєш, що услід тобі кричали? «Розбійник! Убивця! Хапайте його!»

Бандала мовчав. Цілком можливо, що когось він збив з ніг, і хоч, утікаючи, чув за собою лише безладний репет, повірив, що Тікірі каже правду.

— Але ж ми не можемо зостатися в цьому зачарованому лісі!

— Це не зачарований ліс, а плантація, — пояснив Тікірі.

Бандала поволі обернувся навколо себе. Дерева справді були схожі на ті, що їх він колись бачив на каучуковій плантації сера Флемінг-Джонса, такі самі тонкі, світло-сиві стовбури з рідкими кронами — і на тих із них, на котрих кора досі не зникла під глиняною шкіркою мурашиних тунелів, уздрів навіть спіральні зарубки, з яких колись точився липкий сік.

Так, це була плантація… але яка вона сумна, одноманітна: не росло тут нічого іншого, крім каучуконосів, що їх, навіть щиро бажаючи, не можна назвати гарними. Крім того, здебільша були вони всохлі.

Отже, плантація мертва — про це знов-таки свідчило багато дечого: живе тут дуже мало звірят; немає птахів; густий підлісок укриває землю.

Просто прийшов англієць або якийсь інший білий, звелів вирубати й випалити джунглі, насадив свої бридкі каучукові деревця, а звірина переселилася десь-інде. Минув час — деревця виснажилися, перестали давати сік, англієць пішов собі, але звірі не вернулися. Що б вони тут робили без їжі? Того, що лишив по собі англієць, вистачить хіба що для термітів. Але джунглі таки вернулися, вислали до плантації-пустки свій авангард — підлісок, і вони неодмінно знову колись опанують мертвий тепер грунт. З підліском, само собою зрозуміло, повернуться звірята, метелики, квіти, птахи, весь той розмаїтий живий світ, що сповнює тропічні джунглі. На жаль, це буде ще не скоро.

Бандала простяг руку до паска по свого ножа, про якого він у ті страшні хвилини геть забув, і встромив його в землю. Була вона суха, як попіл, як тоді, коли випалили дерева.

— Що ж нам робити? — тривожно спитав. — До села йти ми не можемо, а тут нічого попоїсти не знайдеш. Навіть води!

— До села таки не можемо, а до шосе можемо, — заперечив Тікірі. — Гадаю, що найрозумніше вернутись якраз туди, де я скочив з машини. Це і в селі, і не в селі…

— Одним словом, це поблизу села, — перебив Бандала нетерпляче. Хоч він був невимовно радий, що вони з Тікірі знову вкупі, проте, на його думку, гоноровитий приятель аж надто довго вдавав із себе розумнішого. — І ростуть там папаї…

— І мангове дерево. Побіля шосе, — додав Тікірі квапливо. — А ще я знайшов там банани!

— Авжеж, — кашлянув Бандала, а сам собі подумав, що знайти бананове дерево або папайю, скотившись під них, не така вже й доблесть. — Отже, вертаймося до шосе перед селом, наїмося овочів, виспимось, а вранці буде видно. Мо' знайдемо яку-небудь стежку й дістанемося до іншого села, далі від шосе… Це, звісно, мені годилось би найбільше! — додав уже веселіше. Думка про загублене в джунглях село дуже подобалась йому, хоча б тому, що там найбільше шансів не наразитися на жодного європейця.