Всеволод Нестайко - Незнайомець з тринадцятої квартири, або Викрадачі шукають потерпілого ... Пригодницька повість, написана Явою Ренем і Павлуша Завгородній

- Що ж ви запізнюється? Зриваєте мені зйомку! .. І, збаламутив воду, заспішив на берег.

- Привіт, старики!

Шльопаючи чобітьми, він підійшов до нас. Підійшов, схилився, пильно вдивляючись у паші особи, потім випростався і суворо глянув на асистента:

- Що це за інваліди? Я їх не знаю ... У мене завмерло серце.

- Що це таке, я питаю! - Вже на нас суворо дивився він. - Що ви все - з глузду з'їхали?! Як змовилися! Той захворів, а ці ... Що це за гулі? Хіба я просив вас підготувати на сьогодні гулі на лобі? Я шишки не замовляв! .. Такий був типаж ... Я-то радів! Зіпсували всю справу! ..

І раптом - як ніби тільки що і не він кричав, - тихо і дружелюбно промовив, подморгнув нам:

- Ша, хлопці, все гаразд ... Гулі, звичайно, не потрібні, але у нас є для цього Людмила Василівна ... Людмила Василівна! - Покликав він жінку в білому халаті. (Та тут же підбігла.) - Людмила Василівна, зашпаклюйте їм, будь ласка, ці ... штуки. І взагалі зробіть їм обличчя.

Людмила Василівна відкрила свій чемоданчик. У ньому були якісь щіточки, пензлики, тюбики, баночки, фарби, якась замазка, схожа на пластилін ... Словом, різні причандалля для гримування.

«Тю, - майнуло у мене в голові, - я-то думав, що це лікар на всякий нещасний випадок, а це гример, на зразок перукаря ..." Людмила Василівна спершу взялася за Яву, він був ближче до неї. Раз, раз, раз! .. Чимось підмазати, підфарбувала, припудрила - і гулю як корова язиком злизала. Потім Людмила Василівна взялася за мене. Було якось незвично і лоскотно відчувати ніжні дотики гримера, який щось тобі на обличчі мазав, розтирав, та ще й пудра (а я-то думав, що тільки жінки пудри!). Ніколи адже в житті нас не гримували. Це ось вперше ... А коли Людмила Василівна почала нам брови й очі підводити, а потім ще й губи помадою губної мазнув, я не витримав і зареготав. От якщо б ми так по селу пройшли ... «Тю! Тю! »- Закричали б з усіх боків, а може, й чим-небудь нехорошим почали б кидатися.

Будка з Валькою стояли осторонь сумні, як собаки під дощем. Вони вже вирішили, що їх не беруть, що про них забули, що вони тут нікому не потрібні ...

Кепське почуття!

Режисер, примружившись, наглядав за роботою Людмили Василівни, заходив то з одного, то з іншого боку, роздивляючись нас, як циган коней на ярмарку.

Нарешті сказав:

- Ну, порядок! А тепер ось цих ... - і повернувся до Вальке з будки.

Ті одразу засяяли ... Якби у них були хвости, вони б, напевно, завиляв хвостом.

Будка стояв під час гримування підкреслено серйозно, насупивши брови й підібгавши губи. Валька кокетувала, зиркаючи крадькома в дзеркало, виправлення в кришку чемоданчика. Але красиву кінозірку з Вальки не зробили. Навпаки: за вказівкою режисера Валькіну сучасну зачіску «кінський хвіст» ліквідували, а волосся безладно скуйовджене, і вона відразу стала схожа на беспрізорніцу. Потім всіх нас вимазали сажею ...

«Мабуть, босяків якихось будемо грати», - подумав я.

- Де Клава? Де костюми для дітей? Що таке? - Закричав раптом режисер.

- У гардеробної побігла ... за сукнею для дівчинки, - сказав хтось.

- Не могли раніше?

- Так не знала ж, що дівчинка буде ...

- Треба було знати ... Як же так - хлопчики, та щоб не було дівчаток ... Все вам пояснювати потрібно!

Валька навіть збентежилася - стільки галасу через неї.

- Я тут! Я тут! - Підбігаючи, закричала струнка, яскраво нафарбована дівчина (ось це справжня кінозірка!). У руках вона тримала якусь рвань.

- Ходімо, хлопці! - Весело покликала вона. За тонвагеном на лавці висіла наша кіноодежда. Не одяг, а якесь дрантя - в руках розлазиться, латка на латці. Я б такого зроду не надів. Але для мистецтва ... Валька з Клавою відійшли за кут тонвагена, і ми почали переодягнувши ... тобто перевтілюватися ... А коли одяглися, вже не могли втриматися і, хапаючись за животи і тикаючи один на одного пальцями, стали помирати зі сміху:

- Ти дивися, ти дивись на нього - от опудало-то!

- А ти, а ти! На себе подивися! Як з в'язниці втік!

- Ой, не можу! Ой, не можу! У такому драні, і губи нафарбовані ...

За рогу тонвагена вийшла Валька. Вона була у брудному, подертому платті, яке ледь трималося у неї на плечах. Ми разом витягнулися і схилилися в поклоні:

- Здрастє, ваше благородіє ...

Валька взялася пальчиками за край своєї «одягу» і присіла, як балерини на сцені присідають. Ми зареготали всі четверо.

- Досить, досить вам! За роботу! - Почувся крик режисера.

Коли ми вийшли через тонвагена, він повів нас по березі озера до дерев'яного столу з двома лавками, який, як це буває в селі, стояв вкопаний у землю під розлогим деревом. Посадив на лавки, сів сам і почав: