Всеволод Нестайко - Незнайомець з тринадцятої квартири, або Викрадачі шукають потерпілого ... Пригодницька повість, написана Явою Ренем і Павлуша Завгородній

І тут я чую голос свого дядька:

- А що це за тіла лежать? Чиї тіла?

Я розплющую очі. І мені здається, що сон ще триває. У тахти стоїть дядько. В одній руці він тримає стартовий пістолет, в іншій ... наш лист, яке ми залишали замість пістолета (ой-ой-ой, ми ж забули про листа!).

- Годі спати, трупи! Вже одинадцята година ... То де були ваші тіла сьогодні вночі? Признавайтесь, - суворо говорить дядько і читає: - «Шукайте наші тіла у підземеллях Лаври ...» Приємне ви мені заняття готували, що й казати. Між іншим, це на ваші тіла перекинули каструлю з компотом?

А? А то я цій жінці, - він кивнув на тітку, - не вірю!

Тітка стояла поруч і засмучено дивилася на нас. «Я не винна, голубчики!

- Говорив її погляд. - Але навіщо ж ви мене, стару, обдурили? »Ми з Явою перезирнулися і глибоко-глибоко зітхнули. А потім я відкинув ковдру, сів і сказав Яві, підставляючи лоба:

- Бий! Не менше шести! Ява теж сів і говорить:

- І ти мені ... Разом заробили ... Порівну ... І ми одночасно вліпили один одному по шести клацань. Поки ми це робили, дядько мовчки переводив погляд з Яви на мене і з мене на Яву, а потім сказав:

- Я не знаю, що це означає. Мене це мало цікавить. Але робите ви правильно. І я хочу підтримати вас і додаю кожному від себе. Прошу!

І дядько так заліпив по лобі спершу мені, а потім Яві, що мені здалося, ніби голова моя репнула, як кавун, на дві половини і з обох посипалися іскри. Ви б бачили дядькові пальці - кожен, як сарделька.

- А тепер розповідайте, - наказав дядько.

- Та зачекайте ... Всі з голови вилетіло! Так б'ють, та ще й розповідай ... - простогнав я, хапаючись руками за голову і ніби скріплюючи дві її половинки.

Під моєю рукою росла на лобі здоровенна гуля. Я глянув на Яву. На його лобі фіолетово наливалася точно така ж. Я дивився на Яву, як у дзеркало: одночасно і відчував і бачив, як росте моя гуля, хоча те, що я бачив, було не моє, а Явіно. Пізніше я дізнався, що у кінематографістів це називається - синхронно.

- Ой, що ж ти наробив?! - Застогнала тітка. - Так адже дітей і повбивати можна!

- Нічого, нічого, - спокійно сказав дядько. - Вони хлопці міцні, витримають.

- Так, вам нічого! А як ми тепер в кіно зніматися будемо? - Трагічним голосом сказав я.

- Що? Яке кіно? А ну розказуйте!

- Та ви хоч холодну прикладіть. Нате вам ложки! - Кинулася до буфета тітка.

Ми доклали до лобах ложки. І ось так, тримаючи їх, почали розповідати. Все. Чесно. Сповідь наша, як пишуть у газетах, неодноразово переривалася оплесками і різними вигуками, так як тітка тільки те й робила, що сплескувала руками і вигукувала: «Ох господи!», «Ну ти дивись ...», «Ай-яй-яй!» Розповіли ми найголовніше - про годинник і показали їх («О господи!»). Розповіли про Вальку і про Будку, про наші бої і нічні пригоди («Ай-яй-яй!"). Розповіли про Максима Валеріановича, про кіностудію («Ну ти дивись ...»).

Кінчили тим, що ось-ось приїде за нами асистент ... Що тепер буде?

- Ну, хлопці, я ж не знав ... - сказав дядько. - Я ж не знав, що ви - артисти ... Адже ваших фотографій на вулицях ще не продають ... Недоладно вийшло. Незручно висвічувати синцями на весь Радянський Союз ... Вам треба було не обманювати, а відразу чесно зізнатися ... Що ж ми тепер асистентові скажемо?

І тут - буквально як у п'єсі, - тільки дядько сказав цю репліку, в двері постукали. Тітка побігла відчиняти, а ми з Явою у шаленому темпі (от, знаєте, як в кіно прискорена зйомка) почали вдягатися. Асистент увійшов як раз в той момент, коли ми, надівши вже штани, одночасно сунули голови у сорочки (таким чином ні асистент наших облич, ні ми асистента не бачили).

- Здрастє, здрастє, а я за вашими героями, - весело сказав асистент. - Хлопці вам, напевно, вже говорили.

- А як же, - якось винувато сказав дядько. - Тільки вони сьогодні, на жаль, небагато ... так сказати ... не фотогенічні.

У цей момент ми просунули голови в сорочки, і асистент побачив наші гулі.

- Гм, - сказав він. - Привіт, молодці ... Що ж це ви ... А втім ... - Він відійшов, примружився, подивився на нас якось збоку. - По-моєму, нічого. Може, навіть ще краще буде ... для типажу ... для образу. Їдемо!

- Та нехай хоч поснідають, - заметушилася тітка і побігла на кухню.

- А ви ще не снідали? - Здивувався асистент. - Aдже обід скоро.

- Ми не хочемо! Не хочемо! - Відчайдушно закричали ми з Явою, наче нас різали. Чого доброго, асистент передумає, поки ми будемо снідати! ..

- Ой, тьотю, не треба нічого! - Кинувся я в кухню і зашепотів їй на вухо: - Я вам ніколи не прощу! Ніколи не пробачу, якщо через ваш сніданку ...