Всеволод Нестайко - Незнайомець з тринадцятої квартири, або Викрадачі шукають потерпілого ... Пригодницька повість, написана Явою Ренем і Павлуша Завгородній

- Ой, Павлуша, це ти?

- Ні, не я! - Пробурчав я, сидячи в компоті.

Ява не стримався і уривчасто реготнув, наче його хтось несподівано залоскотав під ребрами. Тітка зовсім отямилася і заголосила:

- О боже, як же ти тут опинився? Що тебе серед ночі на мотузку під балкон потягнуло?! І Ваня тут? Ви що, очманіли? Що ви тут робите? ..

- Та не кричіть, тьотю, людей розбудіть! - Крізь зуби промовив я, піднімаючись з землі і гидливо оббираючи з штанів розчавлені вишні.

Тітка нарешті збагнула, що вона не в бальному платті, а в нічній сорочці і не варто в такому вигляді знайомитися з новими сусідами. Сказавши нам: «Ідіть, я зараз відкрию», вона зникла.

Піднімаючись сходами, ми добре уявляли, як повинні себе почувати бійці, що здаються в полон. Найбільше непокоїло те, що ж ми зараз скажемо тітці, як пояснимо свою дивну поведінку. Говорити правду після всього пережитого просто не було сил - вже дуже багато довелося б розповідати. Але тітка ж не відчепиться, сказати щось доведеться.

- Ява, скасуємо до ранку клацання, прошу тебе, - слабким голосом сказав я. - Вранці на все готовий ...

- Гаразд, - сказав Ява.

Часу було обмаль. Потрібно щось вигадати негайно. Голови наші працювали, як лічильні машини, - мільйон операцій за секунду! Але вигадали ми всього лише примітивну брехню: ніби ми посперечалися, хто з нас швидше забереться по мотузці на балкон. А чому вночі? Так адже вдень ніхто не дозволив би.

І коли тітка, вже в халаті, відкрила нам двері, ми дуже правдиво виклали їй цю вигадку. Тітка була мужня, рішуча - в цьому ви щойно переконалися, - але добра жінка і дуже мене любила (може, тому що своїх дітей у неї не, було), І вона повірила. Компот нам у цьому навіть допоміг: тітка не помітила, якою мокрій і жалюгідною була на нас одяг. Ми всі звалили на компот. Для цього я порадив Яві обляпати компотом свої штани і сорочку, ніби й на нього попало. Хоча його, чортяку, жодної вишенькою не зачепило! Вся порція мені дісталася.

Тітка почувала себе страшенно винною перед нами і дуже вибачалася. А потім сказала:

- Такий компот був! На три дні варила. Я ж думала, що злодії. Жалість-то яка ...

І незрозуміло було, що їй шкода: нас або компот.

- Тьотю, ви дядькові поки ... не кажіть, - попросив я, прислухаючись до до-ре-мі-фа-солям в сусідній кімнаті і боячись, як би дядько не прокинувся. Він був запальний і під гарячу руку міг посадити нас на поїзд і відправити «до чортової матері додому».

- Добре ... А компот? Ну ладно, скажу, що ненавмисно перекинула, коли вночі на балкон виходила свіжим повітрям подихати. Тільки щоб ви мені більше такі номери не відколювали! Ну, роздягайтеся - і в ванну. А я ваш одяг почищу да сушити повішу. Ну, швидко!

Ми жваво роздяглися. Я спритно, щоб тітка не помітила, зняв з руки годинник - їх я надягав перед тим, як лізти, - і поклав під подушку.

Ви коли-небудь мили посуд? Пригадуєте запах? Точно так само запахло, коли ми з Явою залізли у ванну. Немов то не люди милися, а дві каструлі з-під компоту.

І ось ми вже в ліжку. І вже провалюємося-провалюємося в сон. У-ух ... Нарешті скінчилися наші нічні пригоди. Нарешті ... Након ... Хр ... Хр ... Хр-у-у-у ...

Снилась мені якась страшна чортівня. Якийсь мокре Могильне підземеллі ... Я повзу по ньому. Зовсім один у повній темряві. Але все бачу: на склепіннях висять кажани, по стінах збігає вода, а внизу, під ногами, течуть якісь брудні помиї. Внизу уздовж стін сидять огидні банькаті жаби. І в голові у мене думка:

«Та я, виявляється, умію бачити в темряві. От не знав! Виявляється, мені ніякого ліхтарика не треба ... Бачити у темряві - це мені, як дурневі з гори втекти! .. »І я повзу, і мені не страшно, а все тому, що я вмію бачити в темряві ... Раптом я бачу - ніша в стіні ... І в цій ніші сидить на здоровенному кріслі-троні, на яких колись царі сиділи, наша стосемілетняя бабуся Тріндічка. І каже вона мені голосом вчительки Галини Сидорівни:

«Ти чого це годинник наші царські досі не віддаєш, поганець?» Я здивовано дивлюсь на неї і відповідаю:

«Годинник я віддам, не хвилюйтеся. Але чому ви лаєтеся на мене? Нам в школі завжди зауваження робили за грубість, а самі лаєтеся. Недобре ».

«Та ти ще й огризатися, Шмаровоз?! Ось зараз як дам! »- Вже голосом мого друга Яви каже бабуся Тріндічка, хапає мене за комір і кидає в колодязь. І от я лечу, лечу, лечу ... І раптом відчуваю, що хтось мене тримає за плечі. Стійте, так це ж я сам. Лежу ниць над краєм колодязя і держу себе за плечі, себе, який висить в колодязі ... І то я ... І це я ... І мені не дивно, що нас - двоє. «Закон парності!» - Думаю я спокійно.