Всеволод Нестайко - Незнайомець з тринадцятої квартири, або Викрадачі шукають потерпілого ... Пригодницька повість, написана Явою Ренем і Павлуша Завгородній

- Бери.

- Спасибі! - Якось само собою вирвалося в мене.

- Будь ласка, - зніяковіло, буркнув Будка. Я не поклав годинник у кишеню. Я не довіряв більше кишеням. Я затиснув їх у руці і вирішив не випускати, поки не прийду додому і не покладу під подушку. Ніяка сила не змогла б тепер відібрати у мене годинник.

Ми пішли назад тією ж дорогою. Знову біля кріпосної стіни по вузенькій дерев'яних сходах, майже в повній темряві, лише ледь розбавленій світлом двох ліхтариків (тільки тепер один з них був Валькін - Будка свій розбив у колодязі).

- Звідки ти знаєш, що годинник не наші? - Нарешті спитав я.

- Ми всі знаємо ... - таємничо сказав Будка.

- Та ні, серйозно.

- Та це її брат, - він кивнув на Вальку, - сказав його братові, - він кивнув на Вовку, - от і все. Вони дружать.

- А-а ...

- Слухай, Будка, - сказала раптом Валька, - а чого ти поліз вгору по колодязю? Ти ж міг через нижній тунель вийти на схил.

- А! - Махнув рукою Будка.

- Що «а»! Серйозно.

- А що, якби вони пішли не в ту сторону? І заблукали б? Відповідай потім, так же ж? У них же ні ліхтарика, нічого.

- І пістолета не побоявся?

- А я б кричав ...

Ти дивись! Та цей Будка майже герой - ліз нас рятувати! Ось тут і розберися в людях. Начебто негативний тип, і раптом ... Ні, не так воно просто сказати, що людина - негативний тип.

- Слухайте, - сказала Валька, - а як же ви доберетесь додому? Трамваї-то вже не ходять.

- А що там добиратися! - Сказав Будка. - Спуститися до бульвару Дружби, а там по автостраді - і до Печерського мосту. Я їх проведу ... до клумби ... Чао!

- Чао! - Сказав Вовка.

- Поки! - Сказала Валька.

- Бувайте! - Сказав Ява.

- На добраніч! - Сказав я.

Ми розійшлися. Валька пішла у свій флігель (через чорний хід). Вовка пішов в Лавру (він жив на території Лаври). А ми з будки пройшли через одну велику цегляну арку, через іншу, потім спустилися по вузькій, вимощені бруківкою вулички. І все це мовчки, без жодного слова. При Вовці й Вальці Будка був балакучим, а як залишився з нами, замовк. Видно, він відчував себе дуже ніяково перед нами. Та й нам хотілося мерщій попрощатися з ним. Коли ми дійшли нарешті до автостради, Будка сказав:

- Ідіть ось так прямо - вийдете якраз до Печерського мосту! .. Чао! - І помахав нам рукою.

Страх не люблю, коли слово, сказане тобі, ти не розумієш. Ех, що б йому таке відповісти? Роздумувати було ніколи.

- Цоб! - Сказав я.

- Цобе! - Підхопив Ява.

Мені здавалося, що городянин Будка прийме наш «цоб-цобе» за якесь жаргонне слівце. І дійсно, він найсерйознішим чином помахав нам рукою і пішов назад. А ми почвалали по автостраді. Але якщо ви думаєте, що на цьому наші нічні пригоди закінчилися, ви даремно так думаєте.

Ми підійшли до будинку під тітчин балкон. Мотузка наша була на місці. Будинок спав, навіть вікна, де справляли новосілля, вже не світилися.

Ява за своєю звичкою хотів було лізти першим. Але я рішуче відштовхнув його: забув, чи що? Я ж сьогодні проводом, ось ще! Дурень я, дурень ... Якщо б я знав! Але я нічого не знав.

Я поліз вгору. Дали все ж себе знати силові вправи по витягуванню Будки. Важко було лізти, ох як важко! Я й не думав, що так буде. Всі мускули мої нили і вболівали. Руки зводило, плечі ніби хто ножем різав, ноги весь час губили вірьовку, і я безладно сукав ними, як распеленатий немовля. Якихось три метри - і такі тортури! Добре хоч, що будинок малогабаритний: висота стель два сімдесят п'ять. Підліз до балкону, я вже пихтів, як насос. Ще, ще трохи, і я схоплю за залізні прути балконних перил. І раптом наді мною пролунав крик: «Злодії!» - І я побачив щось біле в чорному провалі вікна (то була кімната, де спали дядько та тітка).

... Все сталося так блискавично, що я не встиг отямитися. На балконі виникла, як привид, тітка в білій нічній сорочці. В руках у неї було щось чорне. Вона перехилилася через перила і з вигуком: «Так ось же тобі!» - Перекинула це чорне прямо на мене. Щось шльопнув мені на голову і полилося в очі, за вуха, за комір, у штани і до самих п'ят. Я відчув на губах знайомий солодкий смак і зрозумів: тітка вихлюпнула на мене з каструлі свій улюблений вишневий компот, що стояв на балконі. Приголомшений, ледь тримаючись за мотузку, я отфирківался і спльовував, струшуючи з голови вишні.

Але тітка вважала, що це ще не все. Я вчасно помітив, як в руці у неї блиснув ніж. І здогадався: зараз вона резанет по мотузці, і я шмякнусь на землю.

- Тьотю, не ріжте! .. - Не своїм голосом закричав я.

Ніж випав у неї з рук і боляче вдарив мене рукояткою по маківці. Я не втримався і з'їхав по вірьовці вниз. На землі не встояв на ногах і сів просто в компот, який калюжею розтікся якраз піді мною. Тільки тоді тітка нарешті закричала зверху: