Всеволод Нестайко - Незнайомець з тринадцятої квартири, або Викрадачі шукають потерпілого ... Пригодницька повість, написана Явою Ренем і Павлуша Завгородній

Всі ці загадкові слова ще більше розпалювали. Мене взяло таке нетерпіння, що я не міг всидіти на місці: весь час крутився і заглядав у вікно - коли ж ця студія ...

І ось знову низькі ворота. Знову щити з крилатими словами. Знову: «У людині все має бути прекрасним: і обличчя, і одяг, і душа, і думки ...» «Ось ти ще, їй-богу! Ніколи, напевно, не бути мені людиною », - подумав я, чіпаючи свою Гулю.

Ми під'їхали до тих самісіньких дверей, що крутяться, і вилізли з машини.

- Доведеться нам зараз розлучитися, панове, - сказав Максим Валер'янович. - Мені в павільйон, а вам на озеро ... Ми у різних картинах ... Запам'ятайте цей день, горобці. Може, для когось із вас він буде історичним і знаменним на все життя. Як знати, може, хтось із вас стане в майбутньому справжнім артистом. І буде згадувати цей день, як творче хрещення. Ну, ні пуху ні пера. У мене епізод маленький, як звільнюся, прийду на вас подивитися.

І Максим Валер'янович пішов до дверей, а ми попрямували по асфальтовій дорозі. Ми відчували якусь урочистість, як ніби він тільки що присвятив нас в артисти. Пройшовши трохи, ми побачили ліворуч білий бюст крутолобий мужньої людини. Нам здалося, що ця людина з крилами і схожий на якусь горду білу птицю. То був Олександр Довженко, письменник і режисер, чиє ім'я носить Київська кіностудія. Ми дивилися його фільми «Земля», «Сумка дипкур'єра», «Щорс» (їх показували позаминулий рік в нашому клубі). Ось це фільми! Особливо «Щорс». Люблю такі фільми - про героїв. І «Поему про море» ми бачили, і «Повість полум'яних літ» ... А «Зачаровану Десну» - і книжку читали, і кіно бачили. Дуже цікава там прабаба, яка лається. Так навіть наш Бурмило не вміє. Словом, Довженка ми знали дуже добре.

І те, що відразу після «благословення» Максима Валеріановича ми пройшли повз Довженка, надало словами старого артиста якийсь особливий вага і значущість і налаштувало нас ще більш урочисто.

Асфальтова дорога повертала ліворуч, до великого сірого будинку, а ми пішли прямо по стежинці повз якихось довгих сараїв. Біля них у безладді стояли вози, тачанки, сани, як на колгоспному дворі. Причому деякі старі-престарі - ніби з музею взяті, а інші новенькі - тільки що зроблені. І зовсім міцні були, і поламані. Стали попадатися залишки якихось декорацій: там частину стіни з двома колонами і вікном (певно, від поміщицького будинку); там поламана драбинка з поручнями - все, що залишилося від якогось капітанського містка; а он гармата стоїть, низенька, на колесах , зі спицями, як у воза, - прапрабабуся сучасної артилерії. А в одному місці прямо купою навалено якісь уламки розмальованої фанери, шматки картону, черепки.

Несподівано з-за кущів блиснула вода. Озеро. Ми підійшли до нього. Звичайне невелике озеро. Справжня мокра вода, справжні живі лілії, справжня осока, справжні верби схилилися над водою; та хиткий місток-кладка, перекинутий з берега на берег, - теж справжній. І все-таки немає, не звичайне озеро! Кінематографічне. Посередині плавав невеликий дощатий пліт на залізних бочках-понтонах, і на тому плоту розчепіривши триногий кінознімальна камера, біля якої пораються двоє у спецівках. Тут же, поруч з кінокамерою, стирчить на залізній підставці головатий прожектор. А на тому березі стоять люди в таких же спецівках і тримають великі дерев'яні щити, обклеєні срібною папером, тієї самої, в яку дорогі цукерки загортають. І цими щитами пускають здоровенних сонячних зайців на місток, де стоїть дореволюційний царський жандарм у мундирі, з шаблею. Поруч з ним - чоловік в косоворотці. Обидва курять і про щось мирно розмовляють.

На цьому березі - грузовик-фургон, схожий на ті, що хліб розвозять, приглушено гарчить, як собака, яка збирається гавкнути. І не в моторі гарчить, а в самому фургоні. Як ми потім дізналися, це був так званий «тонваген», який записує звук. А в траві звивалися, переплітаючись один з одним, як змії, товсті гумові кабелі. Ух скільки цих кабелів! Одні до тонвагену тягнуться, інші пірнають в озеро, прямо у воду, і в самого плоту виринають г, щоби в кінокамеру і в прожектор вповзти ... А ще по землі розкидані оббиті залізом ящики, стоять лавки, стіл якийсь. І посеред усього цього люди метушаться, кричать, лаються. Серед них помітив я жінку в білому лікарняному халаті. «Ну ось ... Значить, і справді небезпечне діло - кінозйомка. Недарма у них у вестибюлі аптекою пахне ... а тут лікар ... »- десь у глибині свідомості ворухнулася в мене думка. Але далі подумати я не встиг ... Вже знайомий нам лисий Женя (Євген Михайлович), в мисливських високих чоботях, таких високих, що вище нікуди, тупцювали біля кладки, раптом побачив нас і закричав: