Михайло Циба - Акванавти, або Золота жила

Розвiдка була вдалою. Микита розвiдав, що хлоп'яки будують батискаф для розвiдки озера, яке, як їм сказали, має три дна. Та озеро це, так би мовити, — програма мiнiмум, а велика мета попереду. У них був i керiвник, чи, як вони його називали, генеральний конструктор, який одружився i виїхав кудись на пiвнiч. Поїхав, покинувши напризволяще таку працездатну команду. Микита сказав, що з такими хлоп'ятами можна гори переставляти з мiсця на мiсце, i пообiцяв свою персональну допомогу.

Повертаючись назад, розмiрковував про те, що й сам думав про батискаф, та останнiм часом вiдiйшов вiд таких думок. По-перше, це ж дуже складне пристосування. Навiть якщо робити оте, що замислили собi «акванавти», й то багато чого потрiбно. Проста металева бочка з вiконцем iз скла. Це можна зробити. Герметичну кришку, петлi, трос. Але з човна її не спустиш. Потрiбна лебiдка. А для лебiдки треба якщо не великий плiт, то капiтальний пiрс.

Це теж можна зробити, якщо докласти зусиль, та хлоп'яки завзятi, вони все, що треба, з-пiд землi дiстануть. Головне людину зацiкавити. Тiльки що це дасть? Майже нiчого. Той батискаф опуститься в одному мiсцi, зануриться в муляку, i… вся експедицiя на цьому закiнчиться. Нi, це нiчого не дає.

Але й без цього не обiйтись.

Потрiбна розвiдка дна. Може, воно й справдi потрiйне. Яка глибина? Якщо велика, то без аквалангiв не треба й рипатись. Та й акваланги нiчого не дадуть. Припустимо, що сейф лежить на глибинi. Що ти з ним зробиш? Доведеться брати величезний трос, який би дiставав з глибини аж до берега. Тодi чiпляти його трактором й тягти. Таке вночi без зайвих свiдкiв не зробиш, а коли так, то все лiто проваландаєшся, а результат в тебе заберуть i спасибi не скажуть. На бiса цей дурний клопiт?

Зрештою Микита дiйшов висновку, що найпростiший i надiйний шлях — це батискаф, розвiдка дна, а там, як-то кажуть, товкач муку покаже…

Увечерi в присутностi болiльникiв з обох сторiн вiдбувся футбольний матч. Щоправда, не було тут нi свiтлового табло, нi коментаторiв, нi навiть лав для сидiння, але були обабiч поля пiдвищення, пагорби з купинами i кущами. Для дорослих поприносили ящики, що зiбрали бiля їдальнi i господарських примiщень.

Як доведено, сила емоцiй не залежить вiд величини стадiону. Тут були й аплодисменти, й вигуки, й тихий шелест, нiби вiтерець пробiгав по верхiвках тополь. Василько в картузi Боцмана нуль уваги на сусiдок Iрину i Карину та ще й зазнайкувату Раю, яка завжди чогось морщить кирпатого носика i все критикує.

— Вперед, вперед, вперед! — репетує Василько, розмахуючи руками.

— Ну да, — хмикає Рая. — Вперед, вперед, а вони — назад, назад! — Все те, що захоплює Iрину, у Раї викликає насторогу, а то й вiдразу. Махнувши безнадiйно рукою, вона мовила недбало:

— Та все одно продують!

— Звiдки ти взяла? — сердилася Iрина.

— Ти що, не бачиш по грi? — запишалася всезнайка. — У них же троє з ЮШС. Професiонали! Вони ж наших, як хлопчакiв…

— Але це не чесно! — обурилася Iринка.

— А Ванько летить! — стискує кулачки Василько.

— Чи й не летить! Я в третьому класi так бiгала… А може, й краще, — плюхає насiння Рая. — Хiба на таких ногах швидко побiжиш…

— Ох, молодцi, молодцi! Носяться, як ошпаренi! — похвалив сторож — дядько Олексiй. — Та ще в таку спеку! Вже й сонця не видно, а дихати нiчим…

— Чи й не носяться! — хмикнула Рая. — Це ж у першому таймi, подивимося, як вони бiгатимуть у другому.

— А в другому таймi нашi випустять Мiщенка! — мовив хлопець, що стояв за спинами дiвчат. — Той поносить їх!..

— По калюжах? — не змовчала Рая.

— По яких калюжах? — здивувалася Iринка.

— Ти що, не бачиш? Он за тополями суне сюди хмара! — уточнила Рая, очима вказавши праворуч, у бiк озера.

Нiби на її замовлення упали першi краплi дощу. Iринка задерла голову, пiдставляючи тим краплям розпашiле лице. Рак дiстала парасольку й, повiсивши над головою, спробувала захистити вiд дощу подругу. Iринка вiдхилилася, приказуючи:

— Нащо! Це лiтнiй дощик.

Рая дiстала з торбочки носовик й подала подрузi.

— Нащо? — здивувалася та.

— Носа витиратимеш вiд лiтнього дощику.

— Ур-ра-а! — зарепетував Василько, а за ним i всi тi, що були на цьому боцi поля. — Го-ол!.. Що-о?

Як виявилося, суддя — Микита Єгорович — не зарахував гол. Хтось був у офсайдi. Дачники аплодували суддi, а всi, хто за «Металiста», репетували кожен на свiй лад:

— Нечесно! — кричав один.

— Пiдсуджує! — репетував iнший.

— Суддю на мило! — закликав третiй.

— Правильно! — подав свiй басовитий голос сторож.

Матч закiнчився невтiшно для «Акванавтiв», хоча вони викладалися повнiстю. Микитi Єгоровичу треба було подивитися на них у грi. Вiн знав, що людина повнiстю проявляється в екстремальних ситуацiях. Так, справдi, гра була не дуже чесною, оскiльки в «Металiстi» грало троє з юнацької спортивної школи. Але в цiй грi кожен мав свiй iнтерес. Микита роздивився своїх майбутнiх однодумцiв, так би мовити, в дiлi, зблизька, а вони мали нагоду побачити гру «професiоналiв». Мало того, вихователь Сорокалiт за пiдготовку i органiзацiю такого матчу одержав подяку вiд начальства. А це теж згодиться.