Михайло Циба - Акванавти, або Золота жила

Створюються кооперативи, люди самi собi начальство. Микита теж горить бажанням, та що робити без початкового капiталу? Он пiд горою працював кооператив по виробництву шлакоблокiв — це ж будiвельний матерiал, дефiцит, який люди, як-то кажуть, з руками вiдривають. Людям користь, i кооператорам добро. Але ж вони починали не з голими руками. Хлопцi збирали грошi на автомобiлi, а вклали їх у будiвництво примiтивного пристрою. Якщо ж поталанить Микитi Єгоровичу зi скарбами на днi, вiн має на метi купити машину, про яку вiн прочитав у журналi. Американцi зробили такий пересувний апарат, що робить цеглу чи блоки з будь-якого матерiалу, з пiску, з камiння чи навiть з глини, а то й чорнозему. I не треба нi цементу, нi гравiю чи жужелицi. Пiдiгнав машину пiд кручу, увiмкнув електричний двигун i все. Металевi лапи самi гребуть з кручi пiсок чи креймахи, збризкують якоюсь клейкою речовиною, пресують i викидають готову продукцiю.

I машина недорого коштує, всього сорок тисяч доларiв, це, як на комерцiйнi цiни, бiля двохсот сорока тисяч карбованцiв. Для простого смертного дорогувато, але ж яка машина! З нею всiх конкурентiв можна заткнути за пояс i вийти в мiльйонери прямим курсом. Ось для чого згодились би скарби, що лежать на днi озера без дiла.

Такi думки додавали сил i бажання працювати. Звичайно, з помiчниками про це нi гу-гу, малi ще займатися бiзнесом. Хоча, там у них, як-то кажуть, за бугром, бiзнес не вважається кримiналом, навпаки його прищiплюють з малих лiт. Може, тому вони й живуть по-людськи. Доки нашi акселерати шикуються на лiнiйках у таборах та цiлуються поза кущами, там такi їхнi ровесники займаються дiлом, входять в життя не утриманцями, що сидять на шиї у тата i держави, а повноправними громадянами, якi працюють, i мають…

Може, й своїх залучити до пошукiв? А що це дасть? Працюють вони й без того завзято, а на випадок невдачi, буде велике розчарування. Нi, мабуть, не треба. Робимо батискаф — спробу зануритися пiд воду. Якщо все гаразд, тодi будемо обдумувати подальшi плани, пов'язанi з морем.

Микита думав про хлопцiв, навiть гадки не маючи, що саме в цей час вони якраз перемивають його кiсточки. Дiвчаткам нiчого робити, i вони прийшли до хлопцiв у майстерню. Вони лише спостерiгали спочатку за дiями ровесникiв, слухали їхнi технiчнi розмови.

— А краще б зробити два отвори для рук, — мiркував Боцман. — Це ж просто, два отвори у бочцi, приварюємо два патрубки коротенькi, на них надiваємо гумовi гофрованi труби, на кiнцях — гумовi рукавицi.

— Просто та не дуже! — заперечував Володя. — Де ти вiзьмеш такi гумовi та ще й гофрованi труби? Ну, рукавицi, ясно, можна дiстати в електрикiв. А як прикрiпити трубу до металевого патрубка?

— Це елементарно. На хомутики вiзьмемо…

Каринка розглядала оцинковану бочку з привареними петлями, з отвором i квадратним вiконцем, до якого Володя пiдганяв прозору пластину плексигласу, з повагою, дивилася, як на щось недосяжне для її розуму, а Рая все морщила носика й намагалася причепитися будь до кого, пiдколоти, висловити свою недовiру. Одне слово, зануда та й годi.

— I в цьому вiдрi ви хочете пiд воду? — смикала вона плечиком. — Цiкаво, хто ж наважиться залiзти в цю мишоловку?

— Та я! — вигукнув Василько.

— Хiба що!

— Думаєш, тому, що малий? — втрутився в розмову Володя.

— Нi, тому що дурний ще, не розумiє.

— Тодi сам полiзу!

— Ой, теж менi Дiоген! — засмiялася Рая штучним смiхом. — Як же ти там помiстишся, хiба що частинами? — I знову смiх.

Володя не витримав i ловкими рухами забрався у бочку, присiв навпочiпки. Рая пiдiйшла ближче, зазирнула, нiби не вiрила, що бочка має дно, i, знизивши плечима, мовила:

— I все одно у вас нiчого не вийде.

— Ти так думаєш?

— Переконана. Самi ви нуль без палочки, а оцей ваш генеральний побавиться тиждень-другий i майне свiт за очi!

— Чого це вiн майне?

— А чого майнув Валентин Костянтинович?

— Ну, здрастє! Прирiвняла. Валентин Костянтинович одружився.

— Ви думаєте, що цей не може одружитись?

Останнiй аргумент примусив всiх замислитись. Рая торжествувала. Вона ходила вiд верстака до бочки, вiд бочки до стовпа з тисками, на яких Володя, затиснувши болта, прикручував гайку. Рая продовжувала:

— Одружиться ваш Микита Єгорович i тю-тю-у!

— Та ми й без нього, — почав було Володя, та Рая перебила.

— Опустите пiд воду бочку?

— Не вiриш?

— Чому? Вiрю. Опустити можна, та пiдняти як?

— Лебiдкою, як же ще! Бочка ж на ланцюгу.

— А як ланцюг обiрветься?

— Ой, та ну тебе! — вiдмахнувся Володя. — А як, а як!..