Михайло Циба - Акванавти, або Золота жила

— Каже, що Ляна Григорiвна вас скрутила. Ви її возите на автомобiлi, а це до добра не приведе. А Боцман каже, що нехай жениться, ми й самi…

— Передай усiм, а головне, Раї, що дядя Микита чи генеральний, як там ви мене зовете за очi, не мiняє чоловiчу дружбу на жiночу… — i… вмовк, бо спис вдарився об щось тверде. Камiнь? Постукав ще й переконався, що коли не залiзо, то камiнь-дикар. Щось надто тверде.

— Якiр! — скомандував Микита Єгорович. I сам кинув у воду металевий iржавий хрест, що слугував за якiр. Капроновий шнур обпiк йому долонi, та це не бiда. Вiн намацав списом той твердий предмет i посадив поряд Василька, наказавши тримати списа ось так i не пiдiймати, доки не одержить команди. Сам роздягся i пiрнув пiд човен. Глибина невелика, бiля трьох метрiв. Почав обмацувати, давлячись без повiтря. Випiрнув i, тяжко дихаючи, вхопився за борт човна. Вiдпочивав, думаючи про те, що йому повезло. Цей сейф стояв «на попа», так, як колись у кiмнатi. Натрапити списом на нього було складно, але ж натрапив. Виходить, що повезло, та ще й як!

Ще раз пiрнув i остаточно переконався, що все саме так, як вiн побачив одразу. Залишив непомiтний буйок, помiтивши заповiтне мiсце. Надiйно й не дуже помiтно здаля для стороннього ока.

А що ж далi?

Плавати човном i штрикати воду списом вже не треба. А коли так, то пошуки припинилися. Чому? Акванавти зроблять висновок: все, що вiн шукав, знайдено. Залишається лише вияснити, що саме шукав. Як викручуватись? Що тепер вигадувати? Адже цю знахiдку треба дiстати самому, без свiдкiв. Як i коли, якщо свiдки крутяться тут зранку й до вечора? Доведеться почекати до осенi, до першого вересня, коли вони виметуться звiдси, бо покличе школа.

Так думав Микита Єгорович день, другий i третiй. А на четвертий його почали мучити сумнiви. Соромно було обманювати цих щирих i довiрливих хлоп'ят. А не дай бог здогадаються чи якось довiдаються про все, втратять вiру в дорослих. Ото й буде «Не розстроюй мене зранку», не можна псувати їм ранок життя, не можна вiдкривати свої вади, вади дорослої i вже спотвореної життям людини. Всi вади i недолiки людської вдачi у малого не передаються генами, вони прищiплюються дорослими людьми. Все хороше й погане дiти запозичують у дорослих. Було б iдеально вирощувати дiтей в спецiальних розроблених вченими умовах, як вирощують новi сорти картоплi з паростка, стерильно чистого i позбавленого усiх хвороб, якi має картоплина. З такого паростка виростає чиста картоплина, вiльна вiд усiх батькiвських недугiв. На жаль, таких людей не виховати, бо всi вони виростають в середовищi, де всього є, i хорошого i поганого.

Роздумуючи так, Микита Єгорович вирiшив розповiсти все своїм акванавтам, розсекретити свiй секрет.

Зiбравши ввечерi в «штабi» своє товариство, Микита Єгорович розповiв їм про те, що знайденi з озерi документи вiн вiдвiз куди слiд i сказав, що сторож дач зник у той же день, як вони дiстали з озера сейф. Решта — то вже справа тих органiв, для яких такi справи складають повсякденну роботу i службу.

— Вiдкриваю вам iще один секрет. То ми знайшли зовсiм не те, що я мав на увазi, що я шукав. Я вам про це не сказав, аби заздалегiдь не розкривати карти, щоб потiм було менше розчарувань Те, що я шукав, сьогоднi ми з Васильком знайшли.

— Що? — вирвалося у Боцмана — Ще сейф?

— Так, iще один сейф. Але це вже наш. Походження його менi вiдоме. А про той, як i ви, я нiчого не знав. Знайшли ми його випадково.

— А що в цьому? — запитав Володя.

— Менi теж цiкаво взнати. Ось дiстанемо, вiдкриємо, я подивлюся i скажу, — усмiхався Микита Єгорович — Раптом там щось хороше?

Вiдчиняючи старi ворота з почорнiлих дощок, Микита Єгорович згадав кiнофiльм, де пiд'їздить шикарний кадiлак, перед ним пiдiймаються дверi гаража.

Машина заїхала, водiй вийшов з гаража, натис на кнопку, i дверi опустилися — не ходи собака в двiр! А тут же вiдчини i зачини, тягаючи цю важку дерев'яну споруду, а тодi ще й замкни на замок, бо машина буде надворi. Якiсь жартiвники можуть позичити так, що бiльше не побачиш.

Однак всi цi турботи полиняли й зникли, як тiльки Микита Єгорович увiйшов до хати. Там клопоталася сусiдка — баба Марфа. Ще в хатинi вона прошепотiла:

— Ой, хлопче, погано йому… Вже й не розмовляє.

— То, може, вiн на вас розсердився? — спробував пожартувати онука, та баба подивилася на нього здивовано й пiдняла обидвi руки.

Пройшов до свiтлицi й переконався, що жарти тут недоречнi Мабуть, старий проситься на той свiт. Однак живий i здоровий родич мусить потурбуватися про хворого, якщо вiн навiть у безнадiйному станi.