Марк Твен - Пригоди Гекльберрі Фінна

Небо почало потроху світлішати; я пішов до лісу й ліг подрімати перед сніданком.

Коли я прокинувся, сонце стояло досить високо — певно, було вже по восьмій годині. Я лежав на траві, у прохолодному затінку, і думав про всяку всячину. Я почувався досить добре, бо гарно відпочив. У просвіти між листям заглядало сонце, але тут росли переважно високі дерева, й під ними було дуже похмуро. Там, де сонячне світло просочувалося крізь листя, на землі лежали плямки, схожі на веснянки, і ці плямки трохи ворушилися, — отже, у верхів’ї був вітерець. Дві білки всілися на гілці й, позираючи на мене, дуже привітно зацокотіли.

Мені було так добре, що я лінувався навіть вставати і готувати сніданок. Знову задрімав було, аж раптом мені почулося, що десь вище по річці пролунало глухе «бум!». Я прокинувся, звівся на лікоть і прислухався; за якийсь час почув той же звук. Тоді я підхопився, побіг на берег і почав дивитися крізь листя: бачу, по воді розпливається клуб диму, досить далеко від мене, майже нарівні з пристанню. А вниз по ріці йде пароплавчик, напханий під зав’язку народом. Тепер до мене дійшло, в чому справа! Бум! Дивлюся, білий клуб диму відірвався від пароплава. Це вони, бачте, стріляли з гармати над водою, щоб мій труп сплив наверх.

Я добряче зголоднів, але ж розпалювати вогнище мені не можна було — вони могли побачити дим. Отож я сидів, дивився на пороховий дим і прислухався до пострілів.

Ріка в цьому місці сягає милі в ширину, а літнього ранку дивитися на неї завжди приємно, тож я міг би гарно провести час, спостерігаючи за виловлюванням мого трупа, якби тільки було що перекусити. І раптом мені згадалося, що при цьому завжди наливають ртуть на буханку хліба й пускають на воду, бо ж хліб завжди пливе точнісінько туди, де лежить потопельник, і зупиняється над ним. Ну, думаю, треба уважно дивитися, щоб не проґавити, якщо якась буханка підпливе до мене ближче. Я перебрався на іллінойський край острова; думаю: а раптом мені пощастить? І таки не помилився: бачу, пливе великий буханець, і я вже було підчепив його довгою палицею, але посковзнувся, і він проплив повз мене. Звісно, я став там, де течія найближче підходить до берега, — наскільки я в тому тямив. За який час підпливає наступний буханець, і цього разу я його не випустив. Витягнув затичку, витрусив маленьку кульку ртуті й відразу відкусив здоровенний шматок. Хліб був білий, такий лише багаті їдять, не те що простий кукурудзяний корж.

Я вибрав непогану місцину, де листя було якнайгустіше, й умостився на колоді, дуже задоволений, — жував хліб і поглядав на пароплавчик. І раптом мені сяйнуло. Кажу собі: це ж, певно, вдова чи пастор, чи ще хтось молився, щоб цей хліб мене знайшов. То що ж, так воно й вийшло. Отже, правильно: молитва діє, — ну, звісно, в тому випадку, коли моляться такі люди, як вдова чи пастор, а моя молитва не подіє. Взагалі, по-моєму, вона тільки в праведників діє.

Я закурив люльку і досить довго сидів: курив і дивився, що відбувається. Пароплавчик ішов униз за течією, і я подумав, що, коли він підійде ближче, можна буде розгледіти, хто на борту. А пароплав мав би підійти дуже близько до берега саме в тому місці, куди прибило хліб.

Невдовзі пароплавчик підійшов ближче; я вибив люльку й побіг туди, де виловив хліб, і примостився за колодою на березі, на відкритій місцині. Колода мала розвилину, і я, причаївшись, крізь неї спостерігав.

Незабаром пароплавчик порівнявся з берегом; він ішов так близько від острова, що з нього можна було перестрибнути на землю. На пароплаві були майже всі, кого я знав: батько, суддя Тетчер, Беккі Тетчер, Джо Гарпер, Том Сойєр разом зі старою тітонькою Поллі, Сідом, Мері та ще багато інших. Усі розмовляли про вбивство. Але тут втрутився капітан. Він сказав:

— Тепер дивіться пильно! Тут течія підходить найближче до берега: може, тіло викинуло на берег і воно застрягло десь у кущах біля самої води. Принаймні будемо на це сподіватися.

Ну, а я сподівався на зовсім інше. Всі вони скупчилися на борту і, схилившись над перилами, старалися з усіх сил — дивилися мені ледь не в самісіньке обличчя. Я, звісно, їх чудово бачив, а вони мене — ні. Потім капітан скомандував: «Плі!» — і гармата пальнула просто в мене, аж я оглух від гуркоту і трохи не осліп від диму; думав — тут мені й кінець. Якби гармата була заряджена ядром, то вони точно отримали б те саме мертве тіло, за яким ганялися. Ну, опам’ятався, дивлюся, нічого зі мною не сталось, цілий, слава Богу. Пароплав пройшов мимо і зник із очей, обігнувши мис. Час від часу я чув постріли, але все далі та далі; а десь за годину звуки й зовсім стихли. Острів був три милі завдовжки. Я вирішив, що вони доїхали до кінця острова і махнули рукою на це діло. Проте виявилося, що поки ще ні. Пароплав обігнув острів і пішов на усіх парах вверх по міссурійському рукаву ріки, зрідка стріляючи з гармати. Я перебрався на той бік острова і продовжував спостерігати. Коли пароплавчик порівнявся з верхнім кінцем острова, стрільба припинилась; тоді він повернув до міссурійського берега й попрямував до міста.