Марк Твен - Пригоди Гекльберрі Фінна

— Здрастуй, Джиме! — і вилажу з кущів.

Він як підскочить та як витріщиться на мене. Тоді впав на коліна, склав руки і давай благати:

— Не чіпай мене, не чіпай! Я мертвих ніколи не кривдив. Я їх завжди любив, усе, що міг, для них робив. Іди назад у річку, звідки прийшов, не зачіпай старого Джима, він з тобою завжди дружив.

Ну, я не став довго пояснювати, що я не мрець. Дуже вже зрадів Джиму. Тепер мені було не так тоскно. Я не боявся, що він комусь розкаже, де я переховуюсь, — так йому і сказав. Я говорив, а він сидів і дивився на мене, а сам більше мовчав. Нарешті я сказав:

— Уже зовсім розвидніло. Давай-но снідати. Розпали багаття, та велике.

— Ну і нащо воно треба, те багаття? Варити все одно нічого, одні суниці та різна гидота!.. Але ж у тебе є рушниця, правда? Значить, ми можемо роздобути щось краще за суниці.

— Суниці та різна гидота… — кажу я. — То ти тільки це їв?

— Нічого іншого не міг дістати, — відповідає він.

— А з якого ж ти часу на острові, Джиме?

— З того самого, як тебе вбили.

— Невже весь час?

— Еге ж.

— І нічого не їв, крім цієї гидоти?

— Так, сер, зовсім нічого.

— Та ти ж, певно, з голоду помираєш?

— Просто коня з’їв би! Правда, з’їв би! А ти давно на острові?

— З тієї ночі, як мене вбили.

— Та невже! Що ж ти їв? А, так, у тебе ж рушниця. Так-так, у тебе рушниця. Це добре. Тепер ти вполюй щось, а я вогнище розведу.

Ми з ним пішли туди, де був схований човник, і, доки він розводив багаття на галявині під деревами, я приніс борошно, грудинку, каву, чайник, сковорідку, цукор і жерстяні кухлі. Джим просто остовпів від подиву — він думав, що це якесь чаклунство. На додачу я зловив чималенького сома, а Джим випатрав його і підсмажив.

Коли сніданок був готовий, ми розвалилися на траві й усмак поснідали гаряченьким. Джим їв так, що за вухами лящало, — дуже вже він виголоднів. Ми наїлися від пуза, а тоді лягли відпочити.

За якийсь час Джим почав розпитувати:

— Послухай-но, Геку, а кого ж тоді вбили в тій хижці, якщо не тебе?

Тут я йому розказав усе як є, а він і каже:

— Ловкенько! Навіть Том Сойєр краще не вигадає. Я запитав:

— А як ти сюди потрапив, Джиме, яким вітром тебе занесло?

Він затнувся, десь хвилину мовчав, а тоді сказав:

— Може, краще не говорити…

— Чого, Джиме?

— Та хто його знає… Давай домовимось, що ти про мене нікому не скажеш. Ти ж не скажеш, Геку?

— Щоб я крізь землю провалився, якщо скажу!

— Ну, добре, я тобі вірю, Геку. Я… я втік.

— Джиме!

— Дивись же, ти обіцяв не виказувати мене, — сам знаєш, що обіцяв, Геку!

— Та добре вже. Обіцяв не виказувати — значить, не викажу. Чесне індіанське слово, не викажу! Нехай усі мене назвуть підлим аболіціоністом [1] Аболіціоніст — борець за відміну рабства негрів. , нехай за це зневажають — плювати. Я нікому не скажу, та й узагалі більше туди не повернуся. Так що давай, розказуй свою історію.

— Та бачиш, як діло було… Стара господиня — міс Вотсон — весь час до мене чіплялася, просто спасу не було, але все ж таки обіцяла, що в Орлеан мене нізащо не продасть. Але я помітив, що останнім часом біля будинку крутився один работоргівець, і почав хвилюватися. Пізно ввечері підкрався до дверей, — а вони саме були нещільно зачинені — і чую: стара господиня каже вдові, що збирається мене продати в Орлеан, на Південь; вона й наче не хоче, але їй пропонують вісімсот доларів, а проти такої купи грошей хіба встоїш? Вдова почала її вмовляти, щоб вона мене не продавала, а я не став чекати, чим там у них закінчиться, взяв ноги в руки й дав драла.

Спустився з гори, думаю, поцуплю десь човна на річці вище міста. Народ ще не спав, тож я заховався в старій бондарні на березі й став чекати, доки всі розійдуться. Так і просидів цілісіньку ніч. Увесь час хтось швендяв поблизу. Годині о шостій ранку повз мене почали пропливати човни, а о восьмій чи дев’ятій в кожному човні тільки про те й мови було, що твій батько приїхав до міста і розказує, ніби тебе вбили. У човнах сиділи пани та панії, вони їхали оглядати місце вбивства. Іноді човни причалювали до берега, щоб відпочити перед переправою на той бік; оце з розмов я й дізнався про вбивство. Мені було дуже шкода, що тебе вбили, Геку… Ну, тепер уже, звісно, не шкода.

Я пролежав під стружками цілий день. Дуже хотілося їсти, а так я не боявся: знав, що вдова зі старою господинею одразу після сніданку підуть на молитовне зібрання і там пробудуть цілий день, а про мене подумають, ніби я на світанку пішов пасти корів. Вони помітять, що мене немає, лише ввечері, коли стемніє. Решта прислуги мене теж не буде розшукувати, це я знав: усі повтікали гуляти, доки старих удома нема.