Марк Твен - Пригоди Гекльберрі Фінна

Я зрозумів, що тепер вже точно матиму спокій. Більше мене ніхто не шукатиме. Я забрав своє манаття із човника і влаштував затишне житло в гущавині лісу. Із ковдр я зробив собі щось схоже на намет, щоб речі не намокли під дощем. Я спіймав сомика, розпоров йому черево пилкою, а коли зайшло сонце, розпалив багаття й повечеряв. Тоді закинув вудку, щоб наловити риби на сніданок.

Коли стемніло, я сів біля багаття з люлькою і почувався спочатку дуже непогано, а коли занудьгував, то пішов на берег і слухав, як хлюпоче ріка, рахував зірки, колоди та плоти, що пропливали повз мене, а тоді влігся спати. Немає кращого способу вбити час, коли занудьгуєш: заснеш, а там глядиш, і нудьгу як рукою зняло.

Так пройшли три дні й три ночі. Ніяких тобі змін — усе одне і те ж. Зате на четвертий день я обійшов увесь острів, дослідив його вздовж і впоперек. Я був тут господарем, увесь острів належав мені, так би мовити, — треба ж було дізнатися про нього більше, а найголовніше, треба було вбити час. Я знайшов багато суниць, великих, зовсім стиглих, зелений виноград і зелену малину, а ожина тільки-но почала достигати. «Усе це з часом буде дуже до речі», — подумав я.

Я пішов тинятися лісом і забрів у саму глушину, певно, до нижнього краю острова. Зі мною була рушниця, тільки я нічого не підстелив: я її взяв для захисту, а якусь дичину вирішив добути ближче до дому. Раптом я ледь не наступив на величезну змію, але вона втекла від мене, звиваючись поміж трав і квітів. Я кинувся навздогін, намагаючись підстрелити її; припустив дужче — і раптом наступив просто на головешки багаття, яке ще диміло.

Моє серце ледь не вискочило із грудей. Я особливо не роззирався, обережно спустив курок, розвернувся і, ховаючись за деревами, щодуху помчав назад. Час від часу зупинявся на хвильку там, де листя було густішим, і прислухувався, але дихав так голосно, що нічого не міг розчути. Пробрався ще далі й знову прислухався, а тоді знову і знову. В кожному пеньку мені ввижалася людина, а якщо під ногою тріскала галузка, то я й дихати переставав.

Коли я дістався до свого прихистку, спокійніше мені не стало, душа все одно була не на місці. «Так, — думаю, — зараз не час клеїти дурника». Я швиденько зібрав свої пожитки і відніс їх у човник, щоб вони не кидалися в очі; загасив вогонь і розкидав попіл довкруги, щоб вогнище скидалося на минулорічне, а тоді заліз на дерево.

Я, певно, просидів на цьому дереві години зо дві, але так нічого не побачив і не почув, — мені тільки здавалось, ніби я чую і бачу багато всякої всячини. Ну, не сидіти ж там цілий вік! Зрештою я взяв та й спустився, засів у гущавині й весь час був насторожі. Поїсти мені вдалося лише ягід і трохи їжі, що лишилася від сніданку.

До настання темряви я добряче зголоднів. І ось, коли стало зовсім темно, потихеньку спустився до річки й, доки місяць не зійшов, переправився на іллінойський берег — за чверть милі від острова. Там я забрався в гущавину, приготував собі вечерю і вже вирішив було залишитись тут на ніч, як раптом долинув цокіт кінських копит: «цок-цок, цок-цок». А потім почулися й голоси. Я швидше забрав усе знову в човник, а сам крадькома пішов лісом — чи не дізнаюся щось. Відійшов не так уже й далеко, як почув голос:

— Нам краще спинитися тут, якщо знайдемо зручне місце; коні зовсім знесилені. Давай подивимось…

Я вирішив не чекати, забрався у човник, відштовхнувся від берега і тихесенько переправився назад. Човник прив’язав на старому місці й вирішив, що в ньому й заночую.

Спав я погано: чомусь ніяк не міг заснути, все думав. І кожного разу, коли прокидався, мені все здавалося, ніби хтось схопив мене за шкірки. Того сон мені на користь не пішов. Нарешті я сказав сам собі: «Ні, так не можна! Треба дізнатися, хто тут на острові разом із мною. Хоч трісну, а таки дізнаюсь!» І після цього мене відразу попустило.

Я взяв весло, відштовхнувся на два кроки й повів човник уздовж берега, тримаючись весь час у затінку. Зійшов місяць; там, де не падала тінь, було світло, майже як удень. Я гріб мало не цілу годину, всюди було тихо — все спало мертвим сном. За цей час я встиг добратися до кінця острова. Повіяв холодний вітерець, піднімаючи брижі, — отже, ніч доходила кінця. Я ворухнув веслом і повернув човник носом до берега, потім виліз і, скрадаючись, пішов до узлісся. Там я сів на колоду і почав дивитися крізь листя. Я побачив, як місяць полишив вахту і на річку спустилась темрява; потім над деревами забіліла світла смужечка — стало зрозуміло, що скоро світатиме. Тоді я взяв рушницю і, на кожному кроці зупиняючись та прислухуючись, пішов до того місця, де натрапив на попіл від багаття. Тільки мені щось не щастило — ніяк не міг знайти потрібне місце. Коли бачу: за деревами миготить вогник. Я почав обережно, неквапно підкрадатися. Підійшов ближче, дивлюсь — на землі лежить людина. Я трохи не помер від страху. Голова незнайомця була закутана ковдрою, і лежав він біля самісінького вогнища. Я сидів у кущах футів за шість від багаття і не зводив очей із постаті. Тепер уже стало зовсім світло, як це буває перед сходом сонця. Незабаром людина позіхнула, потягнулася і скинула ковдру. Дивлюсь — аж то Джим, негр міс Вотсон! Ну й зрадів же я! Кажу йому: