Марк Твен - Пригоди Гекльберрі Фінна

Після вечері батько взявся за сулію і сказав, що віскі йому вистачить на дві пиятики й одну білу гарячку. Це у нього така приказка була. Я вирішив, що за якусь годину він набереться до чортиків і засне, а тоді я вкраду ключа або випиляю шмат колоди і виберусь назовні; або одне, або друге. Він все пив і пив, а тоді перекинувся на свою ковдру. Але мені не пощастило. Він не заснув міцно, а крутився, стогнав, щось бубонів і кидався на всі боки; й так тривало дуже довго. Нарешті мені так захотілося спати, аж очі злипалися, і не встиг я опам’ятатись, як міцно заснув, а свічка продовжувала горіти.

Не знаю, скільки часу я проспав, але раптом почувся страшний крик, і я підхопився на ноги. Батько як навіжений метався по хаті й несамовито волав: «Змії!» Він скаржився, що змії повзають по його ногах, а потім раптом підскочив і як верескне — мовляв, одна з них вкусила його за щоку, — але я ніяких змій не бачив. Він почав бігати, все кругами, кругами, а сам кричить: «Зніми її! Зніми її! Вона кусає мене за шию!» Я ще не бачив, щоб у людини були такі шалені очі. Незабаром він геть знесилився, впав на підлогу, а сам задихається; потім почав качатися по долівці швидко-швидко, розштовхував речі й молотив повітря кулаками, кричав і голосив, що його чорти схопили. Потроху він вгамувався і якийсь час лежав сумирно, тільки стогнав, потім зовсім затих — здавалось, навіть не дихав. Я чув, як далеко в лісі ухкає пугач і виють вовки, й від цього тиша стала ще страшнішою. Батько валявся в кутку. Раптом він звівся на лікоть, прислухався, нахиливши голову набік, і каже ледь чутно:

— Туп-туп-туп — це мерці… Туп-туп-туп… Вони за мною йдуть, але ж я з ними не піду… Ой, ось вони! Не чіпайте мене, не смійте! Заберіть руки — вони холодні! Пустіть… Ой, лишіть мене, нещасного, в спокої!..

Потім він став навкарачки, поповз і все благав мерців, щоб ті його не зачіпали; загорнувся в ковдру й поліз під стіл, а сам усе просить, а потім як заплаче! Навіть крізь ковдру було чути.

Потім він скинув ковдру, підхопився на ноги, побачив мене і давай за мною ганятися, як божевільний. Він бігав за мною по всій кімнаті зі складаним ножем, називав мене Ангелом Смерті, кричав, що він мене вб’є і я більше за ним не прийду. Я просив його заспокоїтись, казав, що це я, Гек; а він лише сміявся, та ще й так страшно! І все лаявся, кричав і ганявся за мною. Коли мені вдалося вивернутись і пірнути йому під руку, він схопив мене ззаду за куртку і… Я вже подумав було, що тут мені й кінець, але вмить вискочив із куртки та тим і врятувався. Згодом старий зовсім охляв: сів на підлогу, привалившись спиною до дверей, і сказав, що відпочине хвилинку, а вже потім уб’є мене. Ніж він підсунув під себе, буркнув, що поспить спочатку, набереться сил, а там подивиться, хто тут є.

Незабаром він задрімав. Тоді я взяв старий стілець, у якому сидіння провалилося, заліз на нього якомога обережніше, щоб не наробити галасу, і зняв зі стіни рушницю. Я засунув у неї шомпол, щоб перевірити, чи вона заряджена, тоді примостив рушницю на бочку з ріпою, а сам влігся за бочкою, прицілився в батька і почав чекати, коли він прокинеться. А час тягнувся так повільно і сумно!

— Вставай! Що це ти надумав?

Я розплющив очі й озирнувся, намагаючись зрозуміти, де ж це я. Сонце вже зійшло — отже, спав я довго. Наді мною стояв не хто інший, як батько; його набрякле обличчя було досить похмуре. Батько запитав:

— Що ти тут затіяв із рушницею?

Я здогадався, що він нічого не пам’ятає із того, що виробляв уночі, й відповів:

— Хтось до нас намагався пробратися, ось я його й підстерігав.

— Чого ж ти мене не розбудив?

— Я намагався, але нічого не вийшло: не міг вас розштовхати.

— Ну, добре… Та не стій ти тут без діла, ото б тільки язика чесати! Іди-но поглянь, чи не спіймалася на вудки риба на сніданок. А я за хвилину підійду.

Він відімкнув двері, і я побіг до річки. Я побачив, що вниз за течією пливуть уламки гілок, різне сміття і навіть шматки кори, — отже, річка почала підніматися. Ех, був би я зараз у місті! Під час червневого паводку я жив — не тужив, бо коли він починається, вниз по ріці пливуть дрова і навіть частини плотів, інколи колод із дюжину; тільки й діла, що ловити їх і продавати на дровітні чи на лісопилку.

Я йшов берегом і одним оком поглядав, чи не суне батько, а другим дивився на річку, щоб не пропустити щось підходяще. І раптом бачу: пливе човник, та ще й який — футів тринадцять чи й чотирнадцять завдовжки; і несеться хутко, просто диво! Я кинувся у воду вниз головою, по-жаб’ячому, просто в одязі, й поплив до човника. Все чекав, що в ньому хтось причаївся, — у нас так частенько роблять, щоб пожартувати, а коли підпливеш аж до самого човна, схоплюються і починають насміхатись. Але цього разу вийшло не так. Човник і справді був порожній, я заліз у нього і пригнав до берега. Думаю, ото старий зрадіє, коли побачить: доларів десять така річ коштує! Але коли я дістався до берега, батька все ще не було видно, тож я завів човен подалі, в зарослі верболозу й дикого винограду. Раптом мені подумалось: а чи не сховати його гарненько, а потім замість того, щоб утікати в ліс, спуститися вниз по річці миль на п’ятдесят і пожити чимдовше на одному місці, а то чого це я маю бідувати, мандруючи пішки!