Марк Твен - Пригоди Гекльберрі Фінна

Він взяв монету і спробував її на зуб — чи не фальшива, — потім сказав, що йому треба в місто, купити собі віскі, бо у нього за цілий день ані краплі в роті не було. Він видерся на дах сараю, але раптом знову просунув голову в вікно і почав мене лаяти за те, що я набрався дурощів і цураюся рідного батька. Після цього я вирішив, що тепер він уже таки пішов, але ж ні — батько знову засунув голову до вікна й наказав мені покинути школу, бо інакше він мене спіймає і відлупцює так, що мало мені не здасться.

Наступного дня батько напився, пішов до судді Тетчера, вилаяв його й почав вимагати, щоб той віддав мої гроші. З цього нічого не вийшло; тоді він пригрозив, що примусить віддати гроші через суд.

Вдова із суддею Тетчером подали позов до суду, щоб мене в батька відібрали і когось із них призначили опікуном. Та, на лихо, суддя, який розглядав справу, був новий, він нещодавно приїхав і ще не знав добре мого старого — тому вирішив, що суд не повинен без особливої потреби втручатися у сімейні справи і розлучати батьків із дітьми, а ще йому не хотілося б забирати у батька єдину дитину. Тож удові з суддею Тетчером довелося відступити.

Батько від радості наче з ланцюга зірвався. Він пообіцяв гарненько відлупцювати мене ременем, якщо я не роздобуду йому грошей. Я позичив три долари у судді, старий їх відібрав, відразу ж напився і п’яний, як чіп, тинявся по всьому місту. Горлав щось непотребне, бешкетував, лаявся і грюкав у сковорідку мало не до півночі; його спіймали і посадили під замок, а зранку повели до суду і знову засадили за ґрати на тиждень. Але він сказав, що йому це байдуже; зате він тепер господар своєму синові й покаже йому, де раки зимують.

Коли батько вийшов із в’язниці, новий суддя оголосив, що має намір зробити з нього людину. Він привів старого до себе додому, одягнув його з ніг до голови в усе чисте і пристойне, посадив за стіл разом зі своєю сім’єю і снідати, і обідати, і вечеряти, — можна сказати, прийняв його, як рідного. А після вечері почав розмову про тверезість і таке інше, та так проникливо, що старого сльоза пробила й він зізнався: стільки років поводився як дурень, а тепер хоче розпочати нове життя, щоб нікому не соромно було знатися з ним, і сподівається, що суддя йому допоможе, не зневажатиме його. Суддя сказав, що просто готовий обійняти мого батька за такі слова, і навіть пустив сльозу; дружина його теж заплакала; а батько сказав, що ніхто дотепер не розумів, яка він насправді людина; і суддя відповів, що він цьому вірить. Старий сказав, що людина, якій у житті не поталанило, потребує співчуття; і суддя відповів, що це абсолютно правильно, і обидва вони знову почали втирати сльози. А перед тим, як іти спати, старий підвівся, простягнув руку і промовив:

— Подивіться на цю руку, пані й панове! Потисніть її! Ця рука раніше була рукою брудної свині, але тепер усе змінилося: тепер це рука чесної людини, яка починає нове життя і краще помре, ніж повернеться до старого. Ви ще згадаєте мої слова. Не забувайте, що я сказав! Тепер це чиста рука. Потисніть її, не бійтесь!

І всі присутні, розчулені до сліз, один за одним потиснули йому руку. А дружина судді її навіть поцілувала. Після цього батько присягнувся не пити і замість підпису поставив хрест. Суддя сказав, що це історична, свята хвилина… Ну, словом, щось таке. Старого відвели до найкращої кімнати, яку тримали для гостей. А вночі йому раптом до смерті закортіло випити; він видерся на дах, спустився униз підпорою на ґанок, побіг до міста, там обміняв новий сюртук на сулію оковитої, заліз назад і давай бенкетувати. На світанку він знову чогось попхався у вікно, а оскільки був п’яний до поросячого виску, то скотився з даху, зламав ліву руку в двох місцях і трохи не замерз на смерть; хтось його підібрав уже на світанку. А коли пішли дивитися, що робиться в кімнаті для гостей, то довелося міряти глибину лотом, перш ніж рушати вплав.

Суддя дуже образився. Він сказав, що старого, мабуть, можна виправити хіба що гарною кулею з рушниці, а іншого способу він не бачить.

Так от, коли мій старий вичухався, він подав скаргу в суд на суддю Тетчера, щоб той повернув мої гроші, а тоді взявся й за мене, бо школу я так і не покинув. Разів зо два він мене спіймав і відлупцював, тільки я все одно ходив до школи, а від нього весь час ховався або втікав. Раніше мені не дуже й подобалося вчитись, але тепер я вирішив, що неодмінно ходитиму до школи — батькові на зло. Суд усе відкладали, скидалось на те, що його ніколи не почнуть, тож я час від часу позичав у судді Тетчера два-три долари для свого старого, щоб відкупитися від різок. Щоразу, коли я давав йому гроші, він напивався в дим; і щоразу, коли він напивався, то тинявся містом та буянив; і щоразу, коли він влаштовував дебош чи хуліганив, його запроторювали у в’язницю. Він був дуже задоволений — таке життя було йому до душі.