Марія Ткачівська - Обережно, діти!

На воротах стояв Павло. Дмитрик – гарний нападник, тому весь час чекав на мій пас. Другим нападником був Степан. Хіба я винен, що він старший від мене й грає краще. Тараса цього разу не було. Він пішов з Анеткою на сіно.

У цей час Лінка з Катрусею гралися глиною, «пекли» тістечка, ліпили глечики та інший посуд. Лінці так подобалося бавитися глиною, що вона навіть лягла у воду й почала натиратися болотом. Зробила собі глиняні підколінки, рукавички аж до самісіньких ліктів, шорти і навіть (щоб виглядати особливо привабливо) маску для обличчя. Я цього міг би й не бачити, але Катруся хотіла похвалитися своєю вихованкою. Вона так голосно репетувала, що в мене затремтіли ноги.

Поки ми змивали болото з ніг та з рук, у Лінки почало пекти личко. Я на цих жіночих штучках із болотяними масками не дуже знаюся. Довелося шукати Анетку: вона на всьому розуміється – у неї мама медсестра. Анетка пішла з бабусею і старшим братом на сіно. Залишилася надія на Ксеньку: вона ніколи на сіно не ходить.

Ксенька сиділа на порозі й малювала нігті. Моє прохання про допомогу з маскою вона сприйняла прохолодно. Це зашкодить її свіжоналакованим нігтям. «Чоловік часто мудріший від жінки, але цього їй не показує», – казав дід Орко. Я пообіцяв Ксеньці наступного року привезти з міста нову пляшечку лаку, але вона не погодилася:

– У тебе нема італійського. Бачиш, я ще й візерунок наклала. Правда, гарно?

Я не бачив у цьому нічого гарного.

– Ну то як, ідеш на допомогу?

– А що мені за це буде?

– Хіба тобі мало того, що я пообіцяв? – пробурчав я.

Ксенька таки нахаба!

– Хочу ще кілограм дорогих цукерок і нову губну помаду. Моя вже закінчується.

– Що? – мені полізли очі на лоба.

– Тоді дві губні помади.

– Я краще піду, – я розвернувся і подався до воріт.

– Гаразд, одну, – гукала мені в спину Ксенька.

– Пів, – обернувся я.

– Як це пів?

– Колись Бровко половину маминої з’їв. Другу половину можу подарувати, – защепив я за собою хвіртку.

– Згода! – доганяла мене Ксенька.

Мої очі ставали ще більші: де я візьму половину помади?

Поки ми прийшли, Лінка вже плакала. Личко почервоніло.

– У неї алергія, – прокоментувала Ксенька, оглядаючи «пацієнтку». – Їй уже нічого не допоможе.

– Як це не допоможе? – втрачав я рівновагу.

Я ледь не прибив Ксеньку. «Чоловік дужчий від жінки, але не повинен цього показувати». Спробуй тут змовчати! Ксенька має сказати «дякую» дідові Оркові.

– Дуже просто. Тепер її шкіра завжди буде червона, – спокійно промовила Ксенька. – Давай помаду, – звернулася вона до мене.

Я думав, що лусну зі злості. Лінка вхопила у пригорщі болота і кинула на Ксеньку.

«Стриманість і відсутність паніки», – повторював я дідові слова. Поки Ксенька набивала собі ціну, я вхопив Лінку й потягнув за собою. Хлопці бігли за нами. Степан гнав попереду.

Медпункт був відчинений. Лінка заховалася мені за спину. Я погладив її по голові й пригорнув до себе.

– Не бійся, я – з тобою!

– Я боюся, – потерла очі Лінка.

«Чоловік несе відповідальність за родину», – повторював я про себе. Я як ніколи почувався, ніби мені вже дванадцять.

Уся наша компанія (цього разу не дуже весела) закотилася у кабінет медсестри. Анетчина мама сиділа за столом у білім халаті та білому чепчику. Вона зняла окуляри й підвелася. Її очі покруглішали. Я не чекав, щоб мене запитували. Протарабанив усе, як було. Медсестра знову надягла окуляри.

– Це подразнення шкіри. Не хвилюйтеся. Страшного нічого нема. – Вона оглянула під лампою Лінчине обличчя і дала їй ковтнути якусь піґулку. Потім протерла обличчя прозорою рідиною й помазала якимсь мастилом. – Через чотири години дай їй ще одну піґулку, а другу – ввечері. Ось. – Медсестра поклала мені на долоню пакетик із двома піґулками.

Бабуся ввечері повернеться. Мені – капець!

– А чи можна швидше?

– Це вже від мене не залежить.

– Якщо треба грошей… – прошепотів я і глянув під окуляри.

– У тебе їх так багато? – відповіла пошепки медсестра й посміхнулася.