Марія Ткачівська - Обережно, діти!

Мене все одно кололо. Але я нікому не казав. Я сам зірвав три огірки і поклав у миску.

– Їжі на всіх вистачить, – сказала бабуся і доплела Лінці косичку. – Тепер можете йти. Тільки на Лінку вважайте.

Я ніколи не бачив, як коп а ють черв’яків. Дідусь узяв лопату й пішов за стайню. Він устромив лопату в землю і почав трясти. Показався перший черв’як, за ним – другий, третій…

– Вони думають, що це землетрус? – глянув я на діда.

– Напевно, – всміхнувся дідусь і поскладав їх руками в банку.

Берег був невисокий. Я глянув у воду. Хвильки стрибали по камінцях і бігли вниз.

– Не бійся, тут неглибоко, – заспокоїв дідусь.

– Я зовсім не боюся, – відповів я.

Я весь час тримав за руку Лінку. Швидше б прийшли дівчата.

Дідусь розклав вудки, примостив розкладні кріселка і почав зачіпляти на гачки черв’яків. Я відвернувся.

Саме на це надійшла Анетка. Ксенька спить ледь не до обіду. Хлопці, мабуть, теж проспали.

– Давайте я, – запропонувала вона дідусеві. – Я Тарасові завжди допомагаю.

– Бери, – відповів дідусь і передав їй банку з черв’яками.

Анетка встромила два пальці в банку, витягла товстого черв’яка і відразу засилила на гачок.

– Хочеш спробувати? – запитала вона мене.

– Я? Я трохи зайнятий, – відповів я.

Я справді був зайнятий Лінкою.

– Я хочу, – почала Лінка.

– Це не жіноча справа, – заперечив я. – Ти ще мала.

– Не мала, – відповіла Лінка й попрямувала до Анетки.

– Хочеш, я навчу тебе? – відразу запропонувала свої послуги Анетка.

– Хочу, – Лінка запустила руку до черв’яків.

– Ви зараз мені всю рибу розженете, – кинувся відразу на допомогу дідусь. – Давайте, цю чоловічу роботу я зроблю сам.

Я ще ніколи не ловив рибу. Дідусева верхоплавка була у відрі перша. Я не йшов дивитися. Лінка не могла натішитися. Я відразу зрозумів, що таке «риба клює» і чому поплавок іде під воду.

– Ввечері будемо їсти смажену рибу, – сказав дідусь. – А зараз кожному по шматкові хліба.

Дідусь постелив скатертинку. Ми посідали навколо хліба з маслом та огірків.

У мене не було апетиту. Лінка відразу з’їла всі яйця. Анетка сказала, що не хоче. Коли дід припросив ще раз, вона з’їла і свій, і мій хліб. Павло з Дмитриком прийшли аж тепер. Вони відразу приєдналися до сніданку.

Лінка задрімала. Дідусь поклав їй під голову подушечку, яку завбачливо прихопив із собою, і накрив бабусиною хусткою. Я вирішив також трохи відпочити від риболовлі. Вдома я півроку ходив на плавання. Тому плавати я вже трохи вмів. Дмитрик також. У Павла ще ніяк не виходило.

– Плавайте тільки біля берега, – просив дідусь.

– Добре, – відповів я. Я ніколи не жартував з водою.

Я скинув шорти й побіг берегом вниз. Дмитрик увійшов у воду перший. Ми з Анеткою йшли за ним. Спочатку вода здавалася холодною. На тілі виступила гусяча шкіра. Я нікому про це не казав. Вода була чиста. Біля самісінького берега плавали мальки. Я присів і хотів спіймати хоча б одного рукою.

– Ти краще зроби їм криничку, – запропонував Павло.

Ми робили її разом. Вигрібали долонями каміння і обкладали ними криничку. Вода швидко очистилася, і кілька малюсіньких рибок прийшли до нас у гості. От би Лінка бачила!

Я перший ліг на воду. Вода була трохи холодніша, ніж біля берега. Мені не було холодно. Майже не було. Дмитрик плив за мною.

– Іди до нас, – кивнув я Павлові.

Павло не наважувався. Я вернувся до нього. Спочатку я спробував навіть пояснити йому щось із того, що мені пояснював учитель із плавання. Павло затнувся і не йшов. Він просто боявся. Колись він, коли був малий, учився плавати і пішов під воду. З того часу у воду не заходить.

Анетка хлюпнула на нього водою.

– Боягуз! Боягуз! – гукала вона.

– Ніякий я не боягуз, – бурчав Павло.

Він розсердився і хотів уже йти геть.

– Сама ти боягузка, – сказав я і взяв Павла за руку.

– Іди зі мною.

Я сам не сподівався, що Павло піде. Він навіть пустив мою руку і йшов сам.

– На глибоку воду не йдіть, – кричав з берега дідусь. Якби тут була моя бабуся, її б уже відливали.

На березі сиділи якісь старші дівчата й голосно сміялися.

Ми лягли на воду. Павло також. За мить Павло зник. Ми перелякалися і кинулися його рятувати. Я пірнув перший. Точно так, як учив мене мій учитель. «Коли хтось тоне, треба хапати за волосся», – згадав я його слова. А якщо голова лиса? У воді не видно, чи я зблід. Ми зустрілися з Дмитриком під водою. Павла не було. Ми випірнули одночасно. Павла побачили посеред річки. Він щосили бив руками по воді й плив до нас.