Марія Ткачівська - Обережно, діти!

В одній його руці була якась шматина. Ми все зрозуміли, коли Павло доплив до нас. Якби у воді він не загубив плавки, ніколи б не навчився плавати.

Павло з Дмитриком пішли додому. Я з Анеткою попрямував до дідуся.

Ми знову сіли рибалити.

– І я хочу, – почала нити Лінка.

– Хочеш ще спати? – спитав дідусь.

– Не хочу спати! – заперечила вона.

– Добре, іди до мене, – сказав дідусь і посадив її собі на коліна. – Тільки тихенько, щоб риба не чула, – приклав він палець до рота.

Як тільки риба знову з’явилася на гачку, Лінка заплескала в долоні й побігла до відра.

Я сидів і дивився на воду. Мені вже хотілося йти додому. Певно, мій гачок рибі не подобався.

– Перевір черв’яка, – порекомендував дідусь, кидаючи у відро чергову верхоплавку.

Я спробував перевірити. Черв’як був слизький і холодний. Хоч би хтось був із хлопців!

– Давай я, – розкусила мене Анетка.

Вона швидко поправила черв’яка і закинула у воду.

– Дивись, клює! – заверещала вона й смикнула за вудилище.

На гачку заблищала маленька рибинка. Мені щось бухнуло в грудях. І захотілося сісти на траву.

Лінка не могла дочекатися, поки Анетка зніме рибку з гачка. Вона стрибала навколо Анетки й пищала з радості. Щойно риба торкнулася відра, Лінка тішилася ще більше. Вона так підстрибнула, що відро з верхоплавками покотилося у воду. Я не біг рятувати рибу. Мені перестало бухати в грудях. Я побіг до води і приніс порожнє відро.

– Ось! Я спіймав його, – полегшено всміхнувся я і подав його дідусеві.

Лінка розплакалася.

Дідусь узяв її на руки і пригорнув до себе.

– Завтра ми наловимо ще більше.

– Не хочу завтра. Хочу сьогодні, – хлипала Лінка.

– Сьогодні вже пора додому, – пригорнув дідусь до себе Лінку і взяв на руки. – А ви, дорослі, – звернувся дідусь до нас з Анеткою, – збирайте речі.

– І я доросла, – хлипала Лінка і заховалася дідусеві у плече.

На ціле подвір’я пахло чимось смачненьким. На порозі дідусь передав бабусі сонну Лінку.

– А де ж ваша риба? – посміхнулася бабуся.

– У річці, – всміхнувся дідусь. – Давай краще вареників!

Бабуся поставила на стіл велику миску вареників. Анетка присунулася ближче. Бабуся поклала кожному в тарілочку сметани. Таких смачних вареників я ще не їв ніколи. Вони в сто разів смачніші, ніж смажена риба.

Я зізнався дідові Оркові, що був боягузом. Мені було соромно, що не міг засилити на гачок слизького й гидкого черв’яка і що мені стає шкода рибу, коли вона зачіпається за гачок.

– Риба для того є, щоб її ловити, – пояснив дід. – А мужність приходить до кожного з роками. Я колись боявся жаб. Думав, що вони – маленькі варани, які можуть проковтнути навіть корову. Мені не соромно. То чого тобі має бути соромно?

– Але ж це тільки черв’як. Анетка – дівчинка й не боїться.

– Вона виросла в селі, а ти – в місті.

Хіба я винен, що мій тато не залишився жити в селі?

Я не міг не погодитися з дідом Орком. Я знову сидів під його високими полицями і читав про літаки.

– А чому ви вирішили стати конструктором?

– Мені завжди подобалася техніка. Коли я був малий, мені дід змайстрував дерев’яний літачок. Одну дівчинку дратувало, що вона такого не має. От вона й кинула його у вогонь, коли ми пекли на пасовиську картоплю.

– Так могла б зробити тільки Ксенька.

– Тоді ще Ксеньки не було. – Дід поплескав мене по плечу. – Але була інша Ксенька, яка досі на мене сердиться, що я з нею не одружився.

– То, напевно, баба Настка або Ксенчина бабуся, – покрутив я мізками.

– Жінкам треба прощати, – сказав дід.

– Чому прощати?

– Бо чоловік – дужчий, розумієш? Він тільки про це не каже жінці. Жінка – слабка істота, вона тільки не хоче цього визнати. Хіба твоя бабуся хоче визнати, що вона слабша від діда?

– Ні!

– От бачиш. А дід цього їй не каже і все одно допомагає. Чоловік часто мудріший від жінки, але цього їй не показує. Тільки тссс, про це – нікому! – Дід Орко приклав палець до губів. – Чоловік має бути справжнім дипломатом. Таємниця!

– А що таке дипломат?

– Дипломат – це той, що все бачить, але не все каже. Казати треба тільки мудре.