Марія Ткачівська - Обережно, діти!

Я ще ніколи не їхав потягом. Сьогодні мій день! Я обов’язково розкажу про це Анетці й дідові Оркові. Навіть Ксеньці розкажу, хай не тішиться, що вона вже сто двадцять разів потягом їздила.

Мама сиділа біля вікна. За вікном пробігали дерева, будинки та електричні стовпи. У вагоні було гаряче, але мені це не особливо надокучало. Лінка трохи вередувала. Бабуся взяла для Лінки гостинці – перші спілі сливи. Я їх теж люблю. Лінка відразу заспокоїлася. Їй сподобалися сливи. Але вони не сподобалися жінці з червоним волоссям, що сиділа навпроти й читала книжку. Коли Лінка щось голосно говорила, жінка щораз підводила очі й прицмокувала. Вона, напевно, підтягувала протези, щоб ті не вивалилися на підлогу. Хіба Лінка винна, що потяг так різко загальмував? Вона міцно трималася за білу блузку жінки з червоним волоссям. Я зовсім не тішився, що ми зекономили на серветках. Жінка сама це придумала. Вона хотіла йти до провідника. Мама обіцяла грошову компенсацію. Якийсь чоловік навпроти сказав, що колір сливи гарно пасує до червоного волосся. Червона фарба з жінчиного волосся раптом перекинулася на її обличчя. Провідник сказав, що в потязі нема сервісу прання. Мама вибачалася вже вдесяте. Про Лінку всі забули. Вона заснула перед самою Данилівкою. Мама несла її додому на руках, незважаючи на брудні від слив пальчики.

Бабуся наварила вареників. Ми обідали надворі під яблунею. Мені тут найбільше подобається. Я вже звик. Шкода, що в місті не можна обідати надворі. Сьогодні погода для сіна, казав дід Мартин. Мама займалася полагодженням якихось справ і просила на неї не розраховувати. Я вирішив також разом із дідом і бабою піти громадити сіно. Я не знаю, що таке «громадити», але розумію, що йдеться про щось величезне. Напевно, збираються всі громади з навколишніх сіл. Як вони всі поміщаються на сіні? На земній кулі також якось поміщаються сім мільярдів, і нічого. Шкода, що Лінка не народилася семимільярдною. Їй би подарували шестиядерний геймерський комп’ютер із відеокартою на два гігабайти, з процесором ІНТЕЛ і жорстким диском на два терабайти, та джойстик за вісімдесят вісім гривень. Оскільки дівчата в цих справах не дуже, усе б перейшло мені в спадок.

На сіно мене таки не взяли. Сказали, щоб доглядав Лінку. Їй треба ці три дні дихати свіжим повітрям. Колонізація почалася. Я без азарту взяв Лінку й поплентався з нею до потічка. Джерело з жабами пересохло, і в мене не було ніякого бажання блукати пасовиськом. На щастя, в Лінки боліли ноги. Ми мусили повертатися додому. Екскурсія не вдалася.

У нас нема корови, але дід з бабою все одно ходять на сіно. (Вони віддають його тітці Катерині за молоко.) У них є багато городів.

– Бабо, а для чого вам стільки городів?

– Як для чого? Усі люди так мають, – здивовано знизала плечима баба, начебто я запитав про атомний реактор.

– Не всі, то тільки твоїй бабі півсвіту замало, а цілого забагато, – сплюнув дід і вийшов з кімнати.

Я побіг за ним:

– Діду, а чого бабі півсвіту замало?

– Спитайся її. Михальчуки до Італії виїхали, то вона ще й їхній город взяла.

А там таке каменюччя, що дві коси потупилися.

Дід розігнув спину й попрямував до стодоли. Лінка з бабою пішла по молоко.

– Ходи, онучку, відпочинемо трошки.

Я ніколи не спав на сіні. Це мало б бути щось схоже на обідню перерву з коротким сном. Для відновлення організму людині вистачає п’ятнадцяти хвилин, кажуть американці. Можна заплющувати очі навіть за робочим столом. Але ніхто нічого не казав по телевізору, скільки хвилин вистачає для відновлення на сіні. Варто провести таке дослідження і стати автором нового відкриття. Клас!

Стодола була велика і запашна. Крізь діри в дошках проглядало сонце. Дід виліз нагору, постелив покривало і подав мені руку:

– Лягай сюди, щоб тебе не покололо, – запропонував дід. – Полежимо трохи, а потім на поле поїдемо. Хочеш на поле?

– Хочу!

Я ще ніколи не їздив на поле. Я лежав поруч із дідом і уявляв, як я бігаю по косовиці, збираю коників. (Дмитрик казав, що на полі багато коників, жаб, навіть змії трапляються.) Коників і жаб я вже бачив, та от справжню живу змію – ніколи. Хіба що дерев’яну на базарі в Яремче, або ту, якою Анетка колись годувала лелеку. Бачив ще одну товстелезну за склом, коли до нас приїжджав зоопарк. По телевізору також бачив, але це не враховується, каже Павло. Він уже також справжню бачив. Я так боюся натрапити на неї, та про це – нікому. Тому сам на поле не ходжу. Навіть по стежці боюся бігти: бабуся казала, що змії вилазять на стежку погрітися. Анетка казала, що їх можна загіпнотизувати часником, треба тільки дати його понюхати. Я не уявляв, як можна змії дати понюхати часнику. «Точно не знаю, – знизала плечима Анетка. – Береш зубок на палицю й підносиш до змії: вона нюхає й засинає». Мені виглядало зовсім непривабливим – ходити з часником на палиці. Я обернувся на другий бік і дивився, як крізь шпари між дошками довгими товстими променями пробирається у стодолу сонце. Стелі наді мною не було, тільки сіра дахівка. По кутах стодоли – павутиння. Я уявив собі, що зараз звідти може на мене стрибнути павук і замотати, наче муху, в павутиння, а потім з’їсти на обід. Може, до мене прийде на порятунок справжній спайдермен або Анетка. Вона не боїться павуків. Я згадав про Анетку й мені стало приємно. Хоча вона як хлопчисько, у неї гарні голубі очі, і вона найкраще лазить по деревах. Я заплющив очі. За спиною спокійно хропів дід, не думаючи ні про змій, ні про павука, ні про Анетку.