Єжи Путрамент - Четверо в яхті

— Як справи, хлопче? Я вже цікавився, що з цією нещасною командою «Аталанти». Навіть вахту як слід не можуть виставити! Ну, то ви вже справляєтесь з гротом?

— Чому ви так цікавитесь нами?

— Дуже просто! Вперше бачу на такій чудовій яхті таку погану команду!

Андрійко ввічливо засміявся. Чоловік у пілотці теж засміявся і поплескав Андрійка по плечу. Потім сів, зняв пілотку і окуляри, витер піт з обличчя.

— А це що? — спитав він, показуючи на щоки Андрійка.

Хлопець страшенно почервонів і поспішно витер їх.

— Я купався, — промурмотів він непереконливо.

— Та-а-ак… Спека.

— Чудова погода, — вставив Андрійко, щоб приховати свою розгубленість.

— Аж надто чудова. Буде дощ.

— Чому?

— Коли так пече, а навколо багато води, то утворюється чимало пари. Отже, може бути гроза. Зрештою, для Мазурських озер це взагалі небачено. Більше тижня без дощу. Уфф!

Він витягнув цигарки, запропонував Андрійкові. Той ввічливо відмовився.

— Маєш рацію, — промовив чоловік і запалив свою цигарку. Потім вів далі: — Ну й втомився я! Вітру немає, довелося кілька годин веслувати, а тут же спека!

— Звичайно!

— А що це, власне, за пристань? Людина мучиться, мучиться і навіть не знає, куди заїхала.

— Гожиялки.

— Що це за Гожиялки? Село?

— Ви не знаєте? Держгосп.

— Ааа, — розчаровано зітхнув чоловік.

— Вам треба кудись в інше місце?

— В усякому разі не в держгосп.

Андрійко засмутився. Ця людина йому подобалася, а хлопцям — ні.

— Чому?

— Бо мені потрібні мазури. Розумієш? Андрійко сказав, що не розуміє.

— Мазури, розумієш? Люди, хати, предмети домашнього вжитку. Не розумієш? Пісні, вбрання, легенди, кахлі. Розумієш?

Андрійко тільки похитав головою і витріщився на чоловіка.

— Про етнографію ти чув?

— Звичайно.

— Оце вона і є.

— Ну, так це й тут можна! — раптом зрадівши, вигукнув Андрійко. — Тут є палац…

— Ну й що ж?

— Такий гарний! Готична башта! Маврітанський портик!

— Уявляю собі! — Чоловік зневажливо похитав головою. — Ні, це не для мене. Мене цікавлять мазури, а не якісь там німецькі юнкери.

Це було сказано з такою силою, що Андрійко втратив надію затримати цю приємну людину і замовк. Чоловік хвилину мовчки курив, потім спитав:

— А хто працює в держгоспі? Мазури?

— Не знаю, — прошепотів Андрійко. — Здається, ніхто.

— Як це? Чому?

— Бо там… якісь дослідження. Не знають, що тут робити. Тут усі корови і кури дохнуть. Так, може, на годівлю коней…

— І що, нікого тут немає?

— Ні, є керівник з дружиною. І двоє стариків…

— Мазурів?

Андрійко не знав.

— Мабуть, ні. Розмовляють зовсім по-нашому.

— Це гірше. Ну, а взагалі, що там цікавого в цих Гожиялках? Що тут було при німцях?

— Якийсь великий пан жив. Напевно, граф.

— А якісь повір'я, легенди є?

— Аякже! — зрадів Андрійко. — Нам ще під Момайнами розповідали. І справжня мазурка. Що тут нечисто… — Хлопець зніяковів. — Ви, мабуть, не вірите в усі ці страхіття?

— Вірю чи ні, але цікавлюсь.

І, трохи подумавши, чоловік вирішив завітати в Гожиялки. Цей успіх притупив трохи біль від страшної любовної поразки. Вони вилізли на берег. Сонце пекло все дужче й дужче. Над озером тріпотіли ескадрильї величезних бабок з прозорими, наче скляними, крилами.

— Вже скоро дев'ята година! — промурмотів етнограф.

— Саме добре, щоб завітати.

Андрійко озирнувся, помітив рибалок, що поверталися з озера, і пішов швидше. Позаду чалапала Суламіф.

Біля їдальні вони побачили все товариство. Андрійко з жахом подумав про те, що буде. По-перше, що скаже пан Сикус з приводу їх прибуття… Після нічної розмови важко було розраховувати на ентузіазм з його боку. По-друге, хлопці розсердяться, що він, Андрійко, привів сюди цього чоловіка. Ну, нічого не вдієш! Хай розплачуються за свою грубість і зраду пухнастоволосої. Зрештою, його гість такий милий!

Перше побоювання виявилось безпідставним. Пан Сикус був людиною середнього віку, середній на зріст. У нього була дуже велика кругла голова, маленькі пронизливі оченята, трохи горбатий ніс, дуже вузький рот і велике кругле підборіддя. Він говорив поволі, надзвичайно витримано. Андрійка він привітав майже радісно.

— А, це ви…

— Ваверко! — підказав кисло Куцик. — Це вже третій.

— Дуже приємно! Кожне доручення з правління від товариша Рихліка є для мене наказом. Особливо, коли воно таке приємне, як тепер. Зрештою, ми поговоримо про це після сніданку. Ах, який милий песик! — Сикус нахилився, погладив Суламіф.