Єжи Путрамент - Четверо в яхті

Словом, усе це дурниці. Гірше з тією історією, що сталася внизу. Пан Сикус такий грубий! У них передбачається не дуже приємна розмова. А той кущ! Суламіф так перелякалася!

Потім промайнула думка: може, там був якийсь звір? Видра, наприклад? Зрадівши, що він знайшов пояснення всьому, Андрійко швидко збіг униз. Сіни з амурчиками здалися йому брудними. Хлопець пригадав вказівки Людини, глянув угору і швидко стрибнув до дверей, тим більше, що його підштовхнула думка про зустріч з дівчиною.

Він рушив до пристані. На подвір'ї було тихо і порожньо. На яхті теж нікого не було, тільки Суламіф ніжно привітала його.

Андрійко виліз на каюту, озирнувся — навкруги тільки високий очерет. Він умився, ліг на дах, підставляючи обличчя під ранкове, але вже пекуче сонце. Чудовий час для мрій!

Вони, власне кажучи, були досить одноманітні. Хлопець весь час бачив пухнасте волосся, сірі очі, м'яку лагідну долоню. Мінялися тільки засоби, завдяки яким ці скарби назавжди могли б стати Андрійковими. Картини миготіли, мов у калейдоскопі.

Велика слава, велика влада! Ха, скільки років треба для цього?

Велику славу найшвидше можна здобути в спорті. Легка атлетика? Бокс? Андрійко в думці глянув сам на себе збоку. Японці невеликі на зріст, а в плаванні мають багато світових рекордів. Це так, але ж він ще не навчився плавати!

Думки бігли швидкі, безнадійні. Хлопець почав себе втішати: справжня любов народжується з нічого! І він, Андрійко, теж… Хай би вона була в три рази гірша, все одно… Байдуже… Аби тільки хороша, щоб дивилася на нього інакше, без отих постійних насмішок, не так, як хлопці!

Приємні і неприємні думки про Люцину чергувались, і Андрійко пережив, нарешті, такий момент, коли вже не надія, а тверда певність дала йому крила. Хлопець пригадав учорашнє прощання: він вів її по цих страшних сходах, бо вона йому наказала, його обрала! А коли прощалися, що інше могло заблищати в її очах, крім… І навіщо б вона гладила його по волоссю, щоках, підборіддю?

Дивлячись уперед, Андрійко пригадував кожну подробицю цієї незабутньої хвилини. Дерево праворуч, крик далекого птаха… Де вона? Де вона саме в цю мить?

І велика любов, здавалося, почула його заклики. Очерет навпроти ворухнувся. Андрійко мимоволі скочив з кабіни. З сиво-зеленої ущелини визирнув ніс човна. Але на човні — двоє…

Він упізнав Люцину, хоч Здіслав, сидячи ближче, затуляв її. І ось, мабуть, уперше в житті, хлопець гостро пережив почуття, характерне для юнацького кохання: ревнощі.

Те, що вони зранку вдвох сховалися в очереті, він міг би ще виправдати. Але саме в цю мить дівчина з пухнастим волоссям підбігла до Здіся і наче кинулася йому в обійми. Андрійко з жахом побачив, як рука її від волосся Здіслава перейшла на щоки, ніжно вона погладила його шию. Яка страшна зрада!..

Не розуміючи, що він робить, аби тільки не бачити цього, Андрійко влетів у відчинені двері каюти.

Він сидів на підлозі, спершись головою на ліжко і затуливши руками очі й вуха, щоб нічого не бачити, нічого не чути. Хлопець був у такому розпачі, що Суламіф не насмілилася його втішати. Вона сіла в кутку і серйозно дивилась на нього.

Андрійкові здавалося, що його розпач триває години. Насправді ж минуло хвилин десять. Десь далеко проторохкотіла моторка, в очереті замовкли голоси, яких він боявся і якими гидував. Щось плеснуло поруч. Потім легенько вдарило об борт. Хтось приїхав! Певний, що це вони, Андрійко заліз на ліжко і забився в найтемніший куток. Нізащо в світі він не хотів, щоб вони його побачили.

Але й тут, здавалося, доля не змилувалася над ним. Хтось заліз на яхту, почулися кроки…

Андрійко підвівся, примушуючи себе посміхнутися і забуваючи про зрадливі сльози, які ще не висохли на щоках. Він уже хотів спитати: «Ну, як там з рибною ловлею?»

Але це був хтось інший: В каюту заглянула людина в чорних окулярах і в білій пілотці. Тут було дуже темно, тому новоприбулий не відразу помітив Андрійка і кілька секунд зацікавлено оглядав закутки каюти.

Андрійка охопили суперечливі почуття. Адже хлопці не довіряли цьому типу. І, справді, його поява на «Аталанті» саме тепер, після цієї загадкової сцени в Лецьку, тільки посилювала недовір'я. Але вчора хлопці грубо висміяли спроби Андрійка поділитися таємничими вечірніми пригодами. А сьогодні один з них відібрав у нього…

Зрештою, вже те, що це не Люцина і Здіслав, викликало в нього посмішку.

— Добрий день! — сказав хлопець.

Незнайомий здригнувся, подався назад. Зняв окуляри і зразу пізнав Андрійка.