Єжи Путрамент - Четверо в яхті

Вони підтягли човен до поплавця.

— Тепер розплутуйте. Тільки обережно.

Здіслав нахилився, намагаючись підтягнути нейлонову нитку. Під водою щось шарпнуло і кинулося вбік.

— Ну, ваше щастя! Повільніше, повільніше! — крикнула Люцина, бачачи, що хлопець по лікоть занурив руку, намагаючись спіймати ще невидиму здобич.

Нарешті красноперка на поверхні. Здіслав не бачив істотної різниці між нею і акулою, яку спіймав екіпаж «Дункана» з книжки «Діти капітана Гранта». Він схопив, її, підняв, кинув у човен.

— Ну що ж, для початку…

— Мабуть, з кілограм важить! — перебив Здісь. Люцина радісно засміялася.

— Мабуть, грамів сто! От як народжуються рибальські легенди! Але не бійтесь, я не викину. Хай буде. Вона сантиметрів вісімнадцять. Тільки не галасуйте. Обережно. Ну, закидайте!

Здісь не зводив очей з своєї першої здобичі.

— Яка гарна! — промурмотів. — Золота!

— Так, дуже гарна, — підтримала Люцина. — Одна з найкращих у нас. І характер у неї простий, хороший. Вона без церемоній іде на принаду.

— Правда?

— Взагалі це чудова риба.

— Ну звичайно!

— В неї тільки один недолік… Здісь глянув здивовано. — Який?

— Вона майже неїстівна. Хлопець не хотів вірити.

— От побачите, — говорила Люцина. — їсти можна, але в неї дуже багато кісток, та й на смак ця риба посередня.

А проте сама вона раз у раз витягала красноперок. Здебільшого вони були маленькі, але штуки три Люцина кинула в човен. Здісь поглядав на них з гордістю: його рибка була найбільша.

Захоплені ловлею, вони й не помітили, як змінилося озеро. Над безмежним простором Снярдв парувала імла. Вертикальні клуби її диміли, немовби то орда кочівників розпалила тисячі вогнищ з мокрих гілок. Сонце вже було над деревами.

Човен стояв на самому краю заростей очерету. Люцина показала на острів з правого боку.

— Чортів Острів.

— Це він так зветься? А звідки ця назва?

— Це зв'язано з якоюсь легендою. Може, Агнешка знає.

— О, там, напевно, дуже цікаво, на тому острові.

— Не думаю.

— Чому?

— Екскурсанти так витоптали його, що земля стала, наче цемент.

— А…

— Що таке?

— А з тим амурчиком — це теж легенда?

— Та ні! Це просто непорядок.

— То це можна якось відремонтувати, правда?

— Звичайно.

— То в чому ж справа?

— Чоловік моєї чарівної кузини дуже педантичний. Його сюди послали з метою дослідження, а не для чогось іншого. Він має визначити профіль господарства, а не латати якісь там склепіння. Але годі з цим! — кинула вона. — Половимо ще з півгодини. Ви хочете їсти? Ну, тоді тим більше, адже цими кількома рибками не нагодуєш усієї гожиялківської компанії на чолі з моєю чарівною кузиною. Треба ж якось рятуватись від голодної смерті.

Кількома ударами весел дівчина проштовхнула човен крізь великий масив очерету. Потім узяла вудочку і раптом вигукнула:

— Стривайте, стривайте!

Люцина кинула вудку, підбігла до Здіслава, доторкнулась рукою до його волосся, вух, шиї. Здісь, нічого не розуміючи, підвівся.

— Дурниці, оса! — сказала дівчина тихо. — Тут їх повно. Полюють на мошок.

Хлопець сів і, намагаючись приховати розгубленість, глянув навкруги. Метрів за п'ятдесят біля молу стояла

«Аталанта». Здісеві навіть здалося, що хтось виглядає з кабіни.

Рибалки сиділи з вудками ще трохи, а потім в'їхали в очерет, і пристань зникла з їх очей. Нарешті вирушили назад. Здісь узяв у руку свою красноперку. Вона вже задубіла, втратила своє золоте забарвлення, стала брудно-голубуватою. А найгірше, рибка наче стала меншою. Здіслав зітхнув.

Андрійко прокинувся по-справжньому лише тоді, коли сонце заплуталося в гілках найвищої липи біля палацу. В башті більш нікого не було. Мальовничий безлад на ліжках товаришів свідчив, що вони дуже поспішали.

Прокинувшись, Андрійко насамперед глянув угору, на фанеру. Зазублина знову була в кутку. Хлопець сів на ліжко і замислився. Був сонячний день, і думки, звичайно, — інші.

Вночі, коли він прокинувся від лоскотання місячного світла і помітив, що фанера пересунулась, його охопив жах, гидкий, як нудота. Всі розповіді, які він колись чув, усі прочитані книги про страхіття блискавично перетворилися в цей жах, від якого волосся піднялося і зуби почали клацати. Притулившись спиною до стіни, не зводячи очей з жахливого квадрата в стелі, Андрійко пролежав так, мабуть, з годину, доки втома не перемогла всі інші почуття.

Тепер, швидко одягаючись, він знайшов навіть кілька рішень загадки, яка вночі здавалася таємницею. Фанеру могли зсунути миші або пацюки. Протяг теж міг це зробити. А може, йому просто привиділось. Адже тепер фанера знову лежала так само, як і раніше.