Єжи Путрамент - Четверо в яхті

— Ну, на добраніч, мій кавалер, — промовила Люцина, відгортаючи з лоба пухнасте неслухняне волосся. Потім м'якою долонею погладила його по щоці, відвернулась і пішла.

Андрійко стояв, задивившись на кущ бузку, за яким уже хвилину тому зник її силует. Ніч була тиха-тиха, навколо — жодного звуку, тільки дуже далеко якийсь птах кричав довго і монотонно, наче хтось пиляв дерево.

Андрійко зітхнув раз, вдруге, йому просто хотілося берегти в собі запах цієї хвилини. І він знову подумав:

«Я повинен, повинен щось зробити!» Великих планів у хлопця не було. Для початку він вирішив спокійно повернутися через страшний вхід і похмурі сходи.

Але саме в цю мить його охопило неприємне почуття, немовби він про щось забув. Ну звичайно: Суламіф! Куди запропастилася ця чортяка? Під час вечері її не було.

Андрійко занепокоївся. У неї ж такий апетит, що вона може спустошити весь дім! Як потім дивитися в очі цій гостинній, хоч пришелепкуватій, Неллі? І Люцині… А де шукати Суламіф? Він пішов навколо дому, крадучись навшпиньках, щоб хазяї не почули і не подумали казна-що. «Добре, — подумав, — що тут нема собак».

Андрійко вийшов на другий бік, до входу в їдальню. Тут він пішов уздовж стіни. І зразу ж, біля першого вікна, невпевнено зупинився.

В кімнаті точилася розмова. Хтось стояв біля вікна. Прекрасна Неллі радісно говорить:

— Казіку, нарешті!

Бурмотіння.

— Казіку, знаєш, у мене така приємна несподіванка. Вгадай! Ну, прошу тебе!

Знову якесь бурмотіння.

— У нас гості! Знаєш, такі милі, такі милі…

— Що? Знову? — почувся грізний чоловічий голос.

— Та ні ж, це не ті. Казіку, вони такі культурні. З політехнічного.

— Слухай-но! Скільки разів я тобі казав?

— Але ж, Казіку! Це зовсім інша справа. Приїхали своїм парусником. Зрештою, це не моя вина. У них справа до тебе. А тебе так довго не було. Ти останнім часом забуваєш про мене. Все кудись ходиш…

Андрійко аж зігнувся від сорому, що йому доводиться підслухувати такі приватні розмови. Але вікно саме відчинилось, і пан Сикус прогарчав:

— Ну, де вони?

— Ми не дочекались. Я їх поклала спати.

— Де?

— Де ж ще? В башті!

— Ідіотка!

— Що ти кажеш, Казіку?

— Ідіотка! — прошипів Казік і ніби аж кинувся на прекрасну Неллі, бо його вже не було біля вікна.

Андрійко згорбившись теж відскочив. Його розпирали бурхливі, невимовні почуття, головним чином, обурення і недовір'я. Хлопець підтюпцем пробіг уздовж стіни їдальні, обминув східці і опинився по той бік будинку, де мала бути кухня.

Правда, ця розмова так приголомшила хлопця, що справа з Суламіф здалася йому надто дрібною. Та коли вже він прийшов сюди, то почав заглядати у чорні вікна. В третьому, здається, щось стукнуло. Андрійко глянув. Ні, це була не зачарована царівна: Суламіф вилізла на підвіконня і вся звивалася від щастя, побачивши свого опікуна.

Андрійко хотів відчинити раму. Не зміг. Піднявшись навшпиньки, він доторкнувся до шибки, яка особливо брязкала, коли Суламіф стукала лапою в раму. Справді, шибка ледве трималася. Досить було розхитати один цвяшок, і вона зсунулася сама, бо вся замазка викришилась.

Суламіф так рвалася до нього, що Андрійко швидко поклав шибку на траву і взяв її на руки. Суламіф хотіла обов'язково лизнути його. Вся вона була пройнята апетитним запахом добре прокопченої грудинки.

«Так і є, — тривожно подумав хлопець. — Стверджуючи, ніби грудинки нема, прекрасна Неллі й не підозрівала, що саме ця ніч підтвердить її правоту».

Андрійко хотів вставити шибку назад, але щаслива Суламіф, стрибнувши, так зручно влучила йому в лікоть, що шибка вислизнула з пальців. Почувся сухий тріск.

От тобі й на! Тепер усе викриється! Треба сховати Суламіф на яхті. Може, завтра попливуть далі. Він переконає, спробує переконати хлопців… Такі похмурі думки промайнули в голові Андрійка, коли він біг по місячній пустелі хазяйського подвір'я. Це був рефлекс, якого хлопець не міг стримати. Суламіф бігла, підстрибуючи навколо нього. Ще добре, що вона не гавкала, хоч щастя так і розпирало її.

Вони вибігли на дорогу, що вела до пристані. З обох боків росли верби. Андрійко пішов повільніше, а Суламіф з розгону пробігла метрів п'ять, усе ще весела, щаслива, сповнена вдячності.

Раптом вона зупинилась мов укопана. Наче хтось вилив на Суламіф відро холодної води — так швидко змило з неї всю безтурботність і радість. Вона стоїть і, підібгавши хвіст, дивиться на вербовий кущ метрів за десять праворуч.