Єжи Путрамент: Четверо в яхті

Три дівчини — коротконоса чорнява, довгоноса чорнява і шатенка з дитячим обличчям — знову посміхалися, прощаючись із Здіславом, вітали покупців, що прибули на радіозаклик. І це полегшило йому відступ.

Здіслав змішався з натовпом, приголомшений, лютий. «Ну, дам я тому гультяєві! — обіцяв він сам собі. — Що за пристрасть, що за хвороблива звичка брехати! І як його одучити від цього? Може, загальним, постійним і організованим переслідуванням та презирством? Не залишати без уваги жодної, навіть найдрібнішої провини. За сьогоднішню, наприклад, йому справді варто…

Він не дуже знав, що саме «варто». Зупинився, машинально глянув на напис. На книжці було написано: «Славному хлопцеві з подякою за гостру й заслужену критику».

Рудавському знову стало якось не по собі, але його мстивий настрій трохи послабшав. Здіслав пішов уперед. Натовп усе густішав. З гучномовця лунала танцювальна музика. Спека перетворилася в парну задуху.

Здіслав підійшов до кіоска з кінозірками, де зібралося стільки людей, що не можна було пробитися. Хлопець мусив зійти на мостову. Зупинився, щоб поміркувати, де ж шукати того гультяя.

В цю ж мить Едик вистрибнув із-за будки з морозивом, завзято облизуючи якісь жовті ласощі. Певна річ, ані сліду розгубленості.

— Ну, нарешті! — вигукнув він. — Я думав, що ти вже ніколи звідти не виберешся, недотепа!

— Ну, знаєш! — не витримав Здіслав. — Спочатку я через тебе потрапляю в скрутне становище, потім ти залишаєш мене, як дурня, а сам давай тікати.

— Бо ти дурень! Дурень! — крикнув знову Едик. — Чом ти не тікав? Це ж не так важко! Ноги в тебе кращі, ніж у мене. Ніхто тебе на ланцюзі…

— Заткни, нарешті, рота! Через тебе, через твою остогидну брехню мені соромно було людям в очі дивитися!

— Ніхто тебе не примушував. Сам захотів, от і маєш! — Він помітив «Владу». — Я ж кажу, що ти дурний! Відкупився? Ну й тюхтій… Конвицький теж добра свиня. Спіймав дурня, і хоч йому свою книжку… Аби тільки торгівля йшла! Ех!..

Здіслав без слів передав йому «Владу».

— А мені навіщо? Я не претендую.

— Візьми, це твоя.

— Ну, знаєш. І не подумаю викидати на це гроші.

— Візьми, кажу. Це подарунок.

— Брехня.

— Подивись. Сам Конвицький. З присвятою.

— Ну, уявляю собі, як він мене лає. Але я йому, я йому…

Едик відкрив книжку, прочитав і замовк. Хлопці пройшли кілька кроків, протискуючись до площі Унії. На Роздрожі, як звичайно, була споруджена естрада, і якийсь оркестр саме починав концерт народної музики.

Штовханина тут була ще більша, ніж біля кінозірок. Здіслав звернув праворуч.

— Залишаєшся? — кинув він. — Ну, привіт!

— Чекай, чекай, — покликав Куцик. — Я ж не сказав тобі найголовнішого.

— Що таке?

— Сьогодні о другій збори.

— Збори? Я не прийду.

— Але, Здісю, справа дуже важлива. Ти мусиш!

— У неділю? О другій? Не можу. Ти завжди щось вигадуєш. Ні з того ні з сього.

— Слово честі. Обов'язково сьогодні. О другій. Увечері вже буде пізно. Я саме бігаю, шукаю. Ти думаєш, легко? Ну, ти, я знав, на стадіоні. Андрійка теж, очевидно, в клубі знайду. Гірше з Войтеком. Ходімо, допоможи мені, він десь швендяє.

— А що за справа?

— Дуже важлива, кажу тобі. Йдеться про канікули.

Здіслав зморщився. Він хотів було попрощатися знову, коли Куцик штовхнув його в плече.

— Тсс! — зашепотів він. — Ходімо, ходімо швидше!

Куцик потягнув його за кіоск з водою і пивом, що був поблизу. Хлопці сховалися за купою ящиків з порожніми пляшками і одразу ж обережно визирнули.

Не далі як за три метри від них, в останніх рядах. глядачів, що з'юрмилися біля естради, спиною до них стояв третій з їхньої компанії, — Войтек Бень. І хоч хвилину тому Куцик говорив, що найважчою справою було розшукати саме цього Беня, він не кинувся до нього, а, навпаки, штовхнув Здіслава в бік і багатозначно приклав палець до губів.

Хлопці обережно визирали з-за кіоска. Бень, якого в їх компанії вважали взірцем елегантності і першим спокусником, був сьогодні що називається в повній парадній формі. Не дуже високий на зріст, на добрих сім сантиметрів нижчий за Куцика і на п'ять від Здіся, він намагався компенсувати цей серйозний дефект черевиками на товстенній гумовій підошві і прегарною, наймоднішою зачіскою. Слід сказати, що це справляло належне враження. Бень мав чудовий вигляд, і поряд з ним навіть ставний Здісь здавався непоказним.

Але не тільки цей так ретельно зроблений зріст був прикрасою Беня, його прикрашала й загальна елегантність. До своїх могутніх черевиків він придбав і відповідні шкарпетки — картаті червоно-зелені. Холоші синіх штанів гарно звужувалися донизу і навколо кісточок майже щільно прилягали до ноги. Але вершиною елегантності був широкий жакет, який заміняв і сорочку, і піджак. Це була так звана «сахарка», — щось довге, застебнуте зверху донизу і випущене поверх штанів, але з дуже короткими рукавами. Колір сорочки був дуже дбайливо підібраний до кольору штанів і шкарпеток: жовто-фіолетовий.