Єжи Путрамент: Четверо в яхті

І саме в цю мить він чує близько за плечима чиєсь засапане дихання. Здіслав знову озирається, нічого не розуміючи. Майже за три кроки від нього біжить невисокий блондин, трохи далі якийсь незнайомий, а ще за метр — Талярек.

Безжалісний страх охоплює Здіслава; хлопець знову робить зусилля, наче Талярек, якого хвилину тому він: обходив у цьому самому місці. Здіслав піднімає коліна вище, з усієї сили вимахує ліктями. Що за неприємне, огидне почуття: незважаючи на всі спроби, він біжить, немов у сні, не може зрушити з місця.

Він роззявляє рота, задирає голову. Обличчя його кривиться в розпачливій гримасі! Яка дика несправедливість: ще півхвилини тому найменший рух ноги ніс його вперед, наче на крилах, а тепер напружена до краю воля, міцні м'язи, невтомне серце… все марно.

Ось з правого боку виривається блондин. Він на півголови нижчий за Здіслава. І не дивиться навіть, тільки ритмічно махає руками і витягує ноги. І зразу з'являється другий — двадцять дев'ятий.

Вийшли на останню пряму. Страшенно далеко до фінішу! Біла лінія на біговій доріжці, фінішна стрічка здається тоненькою, мов нитка.

Третій… Третій… Цього ж досить! Хто так говорив? Троє входять у фінал. Він третій. Це добре, це чудово!

Він повторює це сам собі, щоб заглушити неприємний біль і відігнати жахливу втому, яка охоплює його.

Легені раптом стають малими й порожніми. Ніби чиясь величезна долоня затулила йому рота й носа. Він майже задихається, хоч широко роззявив рота. В голові гуде, шумить. Нарешті серце не витримує, воно так сильно б'ється від нестачі повітря, немов розривається на шматки.

А найгірше те, що ноги дерев'яніють, стають важкими і нерухливими. Він ще підіймає коліна до грудей, але вони падають безсило вниз, невистачає сили, щоб послати їх вперед. Здіславу здається, ніби він ще біжить, а насправді тільки перебирає ногами.

Ну й довга ця остання пряма!

Блондин уже біля фінішу, двадцять дев'ятий зразу ж за ним. Скільки ще? Двадцять метрів? Він третій, адже третій — це чудово, цього досить, Влязло мав рацію, розумний старий. Тільки б витримати!

Звичайно, він не витримав. Випнутими вперед грудьми блондин саме розірвав стрічку, кілька десятків болільників біля фінішу заплескали в долоні (він це тільки бачив, а не чув), коли Здіслав знову з правого боку почув кроки, сопіння і повз нього промайнула чиясь майка бурякового кольору, а потім зелена, і ще зелена, і блакитна.

Вони обганяли його, ніби він стояв на місці. Але Здіслав рухався, тобто, хитався — ліворуч, праворуч, вперед. В цю мить він ні про що не думав.

«Тільки б не останнім», промайнуло в голові, але він уже не розумів як слід, що це значить.

Ця пряма взагалі не має кінця. Немає білої стрічки, немає лінії на біговій доріжці. Ззаду виринає ще один — Талярек. І раптом нудота. Здіслав, нічого не розуміючи, заточується ліворуч і, опинившись на зелені поля, падає.

— Лікаря, лікаря! — кличе хтось. Кілька чоловік підбігають до Здіслава. Один перевертає його на спину, другий хапає під руки.

— Це мій, мій!.. — безтямно кричить Влязло і з усієї сили стискує зап'ястя лежачого, гадаючи, мабуть, що лічить пульс.

— Нічого з ним не сталося, — говорить товстий юнак. — Отямиться, хай віддихається. Ну, товаришу, вище голову!

Лікар підносить Здіславу до носа пляшечку. Здіслав задирає голову, неначе від влучного удару кулаком у ніс. Сідає.

В голові жахливий шум. Кволість більша, ніж досі. Хотілося б так лежати, ні про що не думаючи, спати, а ще краще — провалитися крізь землю.

Адже він починає розуміти, що сталося. Важкого, солодкувато-нудотного присмаку втоми в роті і горлі вже невистачає, щоб затьмарити усвідомлення поразки, тим страшнішої, що він зазнав її після міражу надзвичайної перемоги.

Найгірше в цій поразці — співчуття. Ось над Здіславом стоїть Влязло і боїться розкрити рота. Трохи далі — ще кілька болільників. Але вони довго не затримуються. Саме в цей час лунає з гучномовця: «Учасники бігу на сто десять метрів з перешкодами…»

Здіслав швидко підводиться, він не хоче лишитися сам на сам з Влязлом. Болільники вже побігли ближче до фінішу. Здіслав боїться, що тренер нагадає йому про третє місце, а ще більше боїться, що той великодушно промовчить.

Здіслав поволі йде до фінішу. Він ні на кого не дивиться, боячись, що всі витріщилися на нього. Підійшовши до свого одягу, побачив, що місце зайняла ціла група нових учасників змагань, які готувалися до штовхання ядра. Здіслав увесь почервонів, коли йому все ж довелося штовхнути одного з них в плече і промурмотіти «пробачте».