Єжи Путрамент - Четверо в яхті

І ось Андрійко вперше у житті на справжньому острові!

Він скочив уперед, добіг до озера, занурив руки в теплу воду. Хлопець не знав, як відчутніше висловити свої почуття.

Войтек нічого не розумів.

— Ти хочеш купатися? Пізніше! Пішли до тих типів, хай теж потішаться, що ми влипли, як муха в мед.

Хлопці поверталися, обскубуючи дорогою ожину.

Коли вони пересікли острів, захоплення Андрійка цією їжею значно послабшало.

Куцик сприйняв звістку про їх робінзонаду не так кисло, як Войтек. Здісь навіть трохи пожвавішав.

— Ну, так що? Розпалимо вогонь.

Над берегом хлопці знайшли старе вогнище. Судок з манною кашею поставили на дві цеглини, покладені на ребро. Велика кількість паперу, залишена попередниками, дозволила швидко розвести вогонь.

Ось голубий струмочок диму стрімко знявся в передвечірнє небо. Здісь щохвилини знімав кришку з судка. Вода все не закипала. Команда поступово розійшлася по острову.

Андрійко заліз у найбільшу хащу. Він був голодний і водночас захоплений. Он за тим кущем цілі зарості високої кропиви. Так важко пробиратися крізь ці кущі. Може, тут досі не ступала людська нога?

Справжній букет якихось дуже високих рослин з малиновими квітами. Може, це невідомий ботанікам сорт? Може, отой маленький слимачок з гарненькою жовтою шкаралупкою не відзначений досі в зоологічних щорічниках? Чи не можна тут щось побачити, відкрити, подарувати людству?

Андрійко переліз через кропиву. Далі знову росла ожина. Він зупинився, почав акуратно об'їдати її. Раптом щось червоне, мов полум'я, вистрибнуло з-під куща.

Білка! Андрійко простягнув до неї руку, навіть прошепотів цілу промову, щоб вона не боялася. Білка дивилася на хлопця чорними бісерними оченятками. Напевно, цей вступний іспит пройшов непогано. Вона витягнула мордочку до його долоні, але, нічого в ній не знайшовши, іронічно пирхнула і зникла на сосновому стовбурі, такому ж рудому, як і вона сама.

Посміхаючись сам до себе, Андрійко пішов далі. Острів був невеликий. Дерева зникли, визирнуло небо, очерет заступив озеро.

Андрійко вже був на березі, коли поряд з ним залопотіло. Величезний, схожий на чорногуза, але сірий птах затріпотів крилами і з диким криком знявся в повітря.

Андрійко довго стояв, дивлячись на птаха, аж доки той не зник, розтанувши в сивіючій блакиті неба. Може, це чапля? Чи журавель? Отже, ці птахи живуть і тепер?

І щаслива людина може навіть їх зустріти, а не тільки читати про них.

Сповнений того особливого щастя, яке ми переживаємо, зустрічаючи на вулиці відомих з газет знаменитих людей, Андрійко хотів уже повернутися, коли на далекому березі він побачив червоний дах будинку, а над ним, так само, як і над їх вогнищем, майже вертикальним струмком підіймався дим.

Це розвіяло чари нещодавніх зустрічей.

Андрійко зітхнув і поволі рушив до «Аталанти», оббираючи дорогою кущі ожини.

Мандрівники зібралися біля вогнища. У всіх роти і пальці були пофарбовані в голубий колір. Усі плювалися отруйною голубою слиною. Шлунки були повні, але хлопців страшенно нудило.

— Щодо вітамінів, — почав, як завжди, оптимістично Куцик, — то тут нічого не скажеш, їх, мабуть, вистачить нам на кілька років.

— Дурниця всі ці вітаміни! — буркнув Войтек і вилаявся: він саме наступив на гостру черепашку і глибоко порізав п'яту.

— І подумати тільки, французи їдять цих молюсків! — замріяно сказав Здіслав!

— Ой, облиш! — застогнав Андрійко, на якого надмірна кількість ожини вплинула дуже погано. — Я б краще вмер з голоду, ніж їсти таку гидоту…

— А французи їдять, і нічого, — упирався Здіслав.

— Ну, й дивись, що з цього виходить. У футболі… — почав знову Куцик.

— Ми молюсків не їмо, а з футболом у нас ще гірше!

— Ну, годі вже! — крикнув Войтек. — Що там з кашею?

— А вже, вже! — Здіслав підняв кришку. — Зараз буде готова.

— Ти посолив?

— Зараз…

Здіслав узяв коробку солі і відкрив її над кашею. Перші кристалики солі посипались у горщик саме тоді, коли великий ґедзь з розгону сів Здіславу на вухо.

— Ах! — крикнув Здісь і рукою прогнав напасника.

Через п'ятнадцять хвилин каша простигла, і хлопці сіли їсти. Всі четверо водночас всунули ложки в білу клейку масу, водночас піднесли їх до рота, водночас переглянулися — запитливо і люто, водночас відвернулись один від одного і виплюнули цю гидоту.