Єжи Путрамент - Четверо в яхті

Пароплав пройшов, і хлопці, відштовхуючись од бетонованого берега, в'їхали у шлюз. Тут же за ними проскочило з дванадцять байдарочок.

Хлопці почували себе тут, немов у величезній бетонній ванні, повній до краю. Сторож ходив від човна до човна і збирав по кілька злотих платні за проїзд. Це тривало довго, і Куцик розсердився.

— Що за порядки?! — крикнув він. — Коли ви, нарешті, пропустите нас?

Червононосий сторож підійшов до яхти.

— А ви чого верещите? — спитав він задирливо. Куцик заліз на ніс «Аталанти» і став в усій своїй красі. Він був тепер на добрих дві голови вищий від червононосого. Маючи цю безсумнівну перевагу, він прочитав йому невелику гостру доповідь про чиновників і бюрократів.

— Я категорично вимагаю негайно відкрити шлюз! — закінчив він.

Маленький чоловічок, задерши червоний ніс, різко відповів: мовляв, коли захочу, тоді й відкрию, не твоє собаче діло!

Байдарочки підпливли до «Аталанти». Їх команди стали на сторону Куцика. Відчувши загальну підтримку, той ще більше розпалився. Почав навіть погрожувати. Це, звичайно, було найгірше. Сторож спокійно стояв проти яхти і майже посміхався.

А Куцик увійшов у раж. Він метушився на палубі, вимахував кулаками. І під час цього танцю він раптом помітив, що сторож якось стає вищий, а сам він, навпаки, зменшується. Хлопцеві доводилося все вище підіймати кулаки, коли він хотів переконати противника. Куди к опустив очі: метровий пояс мокрого бетону виринув з води. Куцик замовк.

Але тепер говорив сторож, який був набагато вищий від Куцика. Він посміхався над його погрозами, глузував, навіть погрожував, що назад не пропустить їх зовсім.

Куцик знітився і поліз у кабіну. Хлопці не відповідали, прагнучи якнайшвидше вибратися з цієї пастки. За хвилину вони опинилися на дні шлюзу. Поволі відчинилися чорні ворота. Байдарки випередили яхту і витягнулися ключем по сонячному шляху нового озера.

Воно справді було красивим. Високі сосни з червоними стовбурами щільними рядами оточували обидва береги, не дуже віддалені один від одного. Смуги сивуватого очерету вклинювалися в озеро метрів на сто. Виднілися величезні зелені кулі прибережних верб, а подекуди жовті плями житніх полів.

Десь через годину вітер значно стих. Хлопці були недалеко від смуги буйної зелені. Ще хвилин п'ятнадцять вітер тихо дув, а потім зовсім ущух. Шверт у скрині почав тріщати і підскакувати.

Яхта зупинилася. Навколо панувала тиша.

Мандрівники відчули голод.

— Ну що ж, хлопці, — сказав Куцик, глянувши на годинник. — Незабаром шоста. Попрацювали. Пора обідати. Ану, Войтеку, займися швертом!

На Войтека це не дуже вплинуло, і Куцикові самому довелося витягти шверт. Спустили парус, веслом підштовхнули яхту під самий берег.

— Войтеку, вилазь же! — Куцик змінив тон. — Іди оглянь незнайоме королівство. Може, яка-небудь чарівна красуня запросить нас на скромний обід.

Усі повилазили. Андрійко приєднався до Войтека. Вони пройшли кілька кроків по дну озера. Воно було грузьке, вкрите гострими черепашками.

На березі росли колючі кущі з ягодами, схожими на зеленувату малину. Войтек зупинився, зірвав одну, з'їв.

— Що ти робиш? — сказав Андрійко. — Може, вони отруйні?

— Якраз! Це ж ожина. Покуштуй!

Андрійко зірвав. Ягода була кислувата, але хлопцеві вона здалася майже чудом. Правда, в ній було багато кісточок, та Андрійко проковтнув і їх: адже і в насінні є якісь калорії.

Куцик весь час бурчав, і хлопці рушили в глиб заростей. Знайшли стежку. Досить рідкі високі сосни, гіллясті кущі ліщини і густі зарості ожини становили місцеву флору.

Відводячи руками колючі гілки, Андрійко подумав, що описи труднощів подорожі по африканській пустині не були перебільшені. Він ішов за Войтеком і думав: «А може, під тим кущем ховається чорна пантера?» Або: «Ця золота гілляка сосни — удав боа, що перетравлює газель, яку проковтнув тиждень тому».

Словом, було чудово, хоч і хотілося їсти. Войтек ішов тепер досить швидко: стежка стала ширшою. «Тут повинні бути люди», думав Андрійко, бо в кропиві валялося багато газет і консервних банок.

Стежка вивела на галявину. Слідів перебування людини тут було ще більше. Але хлопці мусили зупинитися: стежка урвалася над берегом озера.

— Острів! — сказав Войтек і сплюнув. — Казав же я цьому типові, що тут шукати нічого!

— Острів! — повторив Андрійко зовсім іншим тоном, майже захоплено.

«Таємничий острів», «Робінзон Крузо», «Діти капітана Гранта»… В кожній солідній книжці про подорожі не обійшлося без острова. Адже острів — це ідеальне місце для справжніх пригод, бо тут герой лишається на самоті з природою, позбавлений могутньої громадської допомоги, отже острів збуджує в ньому… і так далі, і таке інше.