Єжи Путрамент - Четверо в яхті

— Ну, друзі! — сказав Куцик тремтячим голосом. — Може, завтра напрямок вітру зміниться.

— Дурниці! — пробурчав Войтек. — Якщо не зміниться, підемо пішки. Знайдеться якесь село. Молочко…

— Заткнись! — гаркнув Здіслав, з усієї компанії найчутливіший до їжі. — Не розумію, як можна дражнитися… І це називається піклування про людину!

— Маєш рацію! — відрізав Войтек. — Навіщо ходити за молоком, коли в тебе є вудки. Наловиш нам рибки на сніданок, і все буде гаразд.

— Куцик, — шепнув Андрійко, — хіба це правильно, що ми всі лягаємо спати?

— Що?

— Тут поруч ліс. Біс його знає… з тією їжею…

Куцик почухав голову, позіхнув.

— Стерегти? Що? Той, у кого вкрали останній талер, не повинен боятися злодія! Спи, малюк.

Легко сказати! Не заспокоїли Андрійка лінощі Куцика. Дивне зникнення їжі асоціювалось у нього із загадковим зауваженням Франковякової щодо яхти і з учорашнім таємничим літаком. За хвилину йому здалося, що по палубі хтось підкрадається. Перемагаючи раптовий страх, він визирнув.

Тепер було вже зовсім темно. Світла пляма на заході пересунулася праворуч. Кілька вогнищ блискотіло десь дуже далеко, і чийсь могутній голос кричав: «Вьо, конику!»

Звичайно, кроки на палубі тільки почулися. Єдиними непроханими гостями були комарі, які цілими роями прилітали з берега. Андрійко запекло оборонявся, потім втік у кабіну і старанно замкнув двері.

Хлопці вже спали. Він витягнувся на своїй койці і довго лежав, намагаючись заснути. Самотній комар, що відбився від рою, нівечив усі зусилля своїм нав'язливим дзижчанням.

Минула, може, година таких тортур, і знову щось ворухнулося в темряві. Наче якесь невідоме створіння запитливо втягнуло повітря, принюхалося, майже чхнуло.

Андрійко сів. Усе стихло. Він знову ліг. Знову щось зашаруділо. На хвильку паскудний страх стиснув Андрійкові серце. Потім залишилося неприємне почуття: це, мабуть, пацюки!

От і розв'язано загадку з їжею. Він був такий гордий з цього відкриття, що хотів було розбудити хлопців, але переміг себе. Тільки тепер ним поволі почав оволодівати сон.

Йому приснилися Галапагоські острови. Сонце безжалісно пече, великі брили сірої потрісканої лави утруднюють пересування вперед. Великі кактуси, якісь колючі кущі і агави. Це королівство півтораметрових ящурів з жахливими мордами і ніжними серцями. Ось один причаївся за кам'яною брилою, «йди сюди, ну, йди!», кличе його, наче дворняжку, Андрійко. Ящур хитає заперечливо головою і намагається втекти. Андрійко хапає його за хвіст. Але ящур спокійно тікає. Хвіст розтягується, наче гумовий. Вже три, вже п'ять метрів. Він уже величезний. Ящур повертає голову, морду, пащу! Це ж дракон! З пащі виривається гарячий подих. Аах!

Андрійко розплющує очі. Темно. Нема лави, нема агав. Але дракон є!

Тягар на грудях і гарячий, гнилий подих! Ааа! Андрійко заплющує очі, зіскакує з койки. Ааа!

Всі троє прокидаються. Куцик запалює ліхтарик. Здіслав щось кричить. Андрійко стоїть блідий як смерть.

— Він був тут! — вигукує Андрійко. — Хотів мене задушити!

— Хто?

— Ну, ящур, звичайно…

Куцик простягає руку, прикладає Андрійкові до лоба.

— Лягай, нічого нема. Мабуть, глисти.

— Ні, був, слово честі! Отакенний! — показує Андрійко. Потім замовкає, слухняно залазить на койку, натягує одіяльце. Едик ще щось бурчить. Ліхтарик гасне.

Тільки на одну мить сором перемагає страх. Ну, добре, Галапагоські острови — це сон. Але ж це було потім, коли він прокинувся! Цей тягар на грудях! Цей гарячий подих! Навіть клацнула паща!

Майже півгодини він переконує себе, що привиди можуть бути такими дуже чіткими, якщо їх бачити в коротку мить між сном і дійсністю.

Потім знову пригадує пацюків. Вони, як відомо, водяться на всіх кораблях. У журналі «Пшекруй» писали про страшну історію з маяком, обложеним пацюками. Невже вони були такі великі, як цей, що скочив мені на груди?.. Такі сміливі?..

Минуло багато часу, доки, нарешті, втома здолала всі ці сумніви.

Здіслав прокинувся першим: тягар відповідальності виявився непоганим будильником. Адже треба нагодувати команду. Та й сам він був страшенно голодний.

Для варшав'янина ловля риби вудочкою є синонімом сізіфової праці, але Здіслав у цьому відношенні був нетиповим варшав'янином: він оптимістично дивився на рибну ловлю.

Пояснювалось це чисто сімейними причинами. Дядько Здіслава був завзятим риболовом і при кожній зустрічі з насолодою розповідав про свої рибальські успіхи. Хлопець стільки його наслухався, що переконався: в житті без рибної ловлі не обійтися.