Жоржі Амаду - Капітани піску. Габрієла

В останніх романах Амаду ми простежуємо вже конструктивне використання фольклору, той етап у творчості письменника, коли він синтезує з елементів народного світобачення власний образ, вибудовує за тими ж законами, але свій особливий твір, споріднений з народним не зовнішньо, формою, а сутністю своєю, духом.

У цьому зв'язку можна згадати, що Амаду написав, перебуваючи в ув'язненні за свої політичні погляди в 1937 році, і поетичну збірку «Шлях до моря».

Пізніше письменник уже не звертається безпосередньо до поетичного жанру, але у творчості його поетичне бачення світу посідало й посідає принципово важливе місце. Мабуть, вперше це найвиразніше прозвучало в романі «Жубіаба».

Але в усіх романах «баїйянського» циклу, і в останніх включно, поетичне світобачення вочевидь не полишає бразильського письменника.

Останній з його опублікованих романів «Токайя Гранде» (1984), сороковий за рахунком, — знову ж таки роман з народного життя, романі можна сказати, епічний, а в чомусь, умовно кажучи, і «космологічний».

До певної міри (якщо взяти за модель Всесвіту, Землі або ж країни невеличке село чи містечко, як от у романі «Сто років самотності» колумбійця Габрієля Гарсіа Маркеса, якого зараз добре знає радянський читач) новий роман Жоржі Амаду є саме такого типу твором.

Токайя Гранде, або ж Велика Пастка, спершу маленьке селище, що виникло на місці уславленого своєю жорстокістю побоїща, в якому через суперництво двох фазендейро загинула уся численна банда одного з них, з часом перетворюється на містечко, потім на велике місто, в якому все і всі знаходять свою долю — від турка-комерсанта Фадула Абдали до негра коваля Кастора Абдуїна, на прізвисько Смолоскип, від володаря цих земель жорстокого капітана Натаріо да Фонсеку до мандрівного циганського табору, юної повії Бернарди і перелюбленої старої, колишньої повії, Збуй-Вік.

Перед читачем розгортається широке полотно народження нового світу (можна бачити символічно це і як народження нового життя на латиноамериканському континенті), який починається з вільного кохання і знаходження собі будь-якого притулку молодих волелюбних людей, волоцюг і веселунів.

Але життя вимагає праці, вкладання себе у щось, народжуються діти, постають будинки, розпочинається ширша торгівля, тут же постають будинки розпусти, шинки, ігорні доми. І згодом усе це після спаду своєрідного буму занепадає, ниціє, втрачає свою колишню велич і перетворюється на далеку, забуту світом місцинку. Звідси й назва — Токайя Гранде (Велика Пастка) і її перше й друге метафоричне значення.

Письменник, однак, символічно наголошує, що усім стає навіть підсвідомо, але затишніше, і зрозуміло, що містечко буде рости і розвиватися, саме коли заброда красень-негр Смолоскип, відомий урвитель дівчат і шибайголова, раптом осідає у Великій Пастці і закладає тут кузню, розпашіле горно якої немов би має виковувати мешканцям Токайї Гранде щасливі долі.

Роман «Токайя Гранде» — безумовно нове велике досягнення письменника, твір визначний концептуально і художньо.

Знову ж таки, як і в попередніх романах «баїйянського циклу», велике місце займає тут фольклорна лінія, яка легко і просто співіснує з реальною, образи язичницьких негритянських божищ з'являються у творі як буденні і незвичайні події, що стаються у творі, іноді можуть видаватися діями чи іграми богів, а не людей, або ж і тих і інших водночас.

Чітка й виразна у цьому творі й критична соціальна лінія. З самого початку роману бачимо, якими шляхами, не зупиняючись ні перед підступами, ні перед ріками пролитої крові, найбільший фазендейро цих країв полковник Боавентура Андраде досягає більшої влади й достатку, перемагаючи (саме створивши «велику пастку» для його банди) іншого такого ж полковника Еліаса Далтро. Шляхами батька йде спадкоємець Боавентури Андраде його син Вентурінья, дипломований адвокат, але розбещений і жорстокий молодик. Такі ж образи й інших «сильних світу цього».

Добротою, приязню, людським теплом наділені лише прості люди, лише вони цінують по-справжньому доброту і співчутливість і готові в біді просто з приязні допомогти сусідові чи товаришу.

Свого часу, ще в пертих своїх романах, Амаду спирався значною мірою на зразки європейської й північноамериканської літератури, що заклали в світовій літературі того часу основу традиції публіцистичного, політично загостреного роману.

Що ж до російської літератури, то Амаду писав: «Толстой і Горький навчили мене секретам роману і гуманізму». І не випадково саме слова Горького «Людина — це звучить гордо» стали епіграфом до роману Амаду «Пастухи ночі».