Іван Багмут - Господарі Охотських гір

— Хто він?

— Юра! Юра приїхав! — гукав на весь берег зоотехнік, і на його голос почали збігатися орочі з ікринки, засолювальних сараїв…

Молодого Зуба оточили знайомі і незнайомі, і він, знявши кашкета, чоломкався з ними за орочським звичаєм. Геолог стурбовано вдивлявся в натовп, когось шукаючи. Враз його очі заблищали: він побачив Іллю, що, витираючи мокрі від розсолу руки, одягнутий у гумову куртку і гумовий фартух, поспішав від засолювального сарая. Вони обнялися.

— А Гаврило? Живий? — з тривогою в голосі запитав Юрко.

— О, живий. Як почав тоді, так і досі головою колгоспу. Довідається — прилетить сюди!

Через півгодини давні друзі сиділи в Мачиному наметі і, п'ючи міцний, аж чорний чай, згадували минуле, розповідали про своє життя, про знайомих. Виявилось, що Мача закінчив зоотехнічний інститут у Ленінграді і вже рік як працює в районі. Дід Чакар помер тільки два роки тому. Кузьма — голова виконкому районної Ради трудящих. Мача називав імена орочів, що дістали педагогічну освіту і вчителюють, орочів — лікарів, колгоспників, робітників, що становлять основне ядро районного активу.

— А школа в горах? Чи збудували її тоді?

— О, там тепер стоять аж чотири величезних будинки: школа, два гуртожитки для дітей, будинок для вчителів.

— А не брудно в гуртожитках? — засміявся Юрко, згадавши, як чотирнадцять років тому орочі не хотіли, щоб діти жили в кімнатах.

Мача сміявся, згадуючи цей епізод:

— Тепер орочі зрозуміли, що таке дім. Тепер у юртах живуть тільки мисливці під час полювання на білку та пастухи оленів, бо їм не можна не кочувати.

Мача розповідав про свою улюблену справу — про оленярство. Табуни оленів у колгоспах і радгоспах тепер значно зросли, бо вони належать не куркулям, а трудящим орочам і їх доглядають не дідівськими способами, а по-новому. Розповідав, як покращали умови життя пастухів, рибалок, мисливців, що в районі вже не одна, а десяток шкіл, є лікарні, а магазини збудовано в найдальших горах.

— А коли ж я побачу Гаврила? — спитав Юра.

— На тому тижні у нас будуть кущові партійні збори. Дід прибуде обов'язково.

— Він член партії? — зрадів Юра.

— І він, і батько, і я… О, ми тепер не ті, що були якийсь десяток років тому.

— До речі, — промовив Юра, — мені треба було б побачити секретаря партійного комітету.

— Він перед тобою, — вклонився Мача. — Що таке?

— Ну, тоді прекрасно.

— Які твої плани? — розпитував Мача.

— Ти пам'ятаєш той камінь, що так блищав у печері Жовтого Духа?

— А-а-а, — засміявся Мача, — трохи пам'ятаю.

— Я гадаю, що в тому камені, — продовжував Юрко, — блищали коштовні вкраплини. Тільки закінчивши інститут, я зрозумів, що я бачив у печері, і весь час мріяв повернутися до неї. Звичайно, не тільки цей камінь був причиною мого приїзду сюди. Завжди я згадував про час, проведений з вами, і мені дуже кортіло знову побачити своїх друзів і чудові місця на цьому прекрасному узбережжі… Я сподіваюсь на вашу допомогу в роботі геологічної групи, — закінчив Зуб.

— Про це навіть і говорити не доводиться. Ми зробимо все, щоб твоя експедиція швидко і з найбільшим успіхом виконала своє завдання. Ми дамо тобі найкращих робітників, найдосвідченіших провідників, дамо оленів, собак для транспорту… Дамо все, що потрібно. І крім того… — Мача зам'явся, — мені самому дуже хотілося б поїхати з тобою…

— О! — вигукнув Юра. — Так це ж моя мрія — поїхати з тобою в ті місця, де ми блукали в дитинстві! Але тепер ми ввійдемо в ту печеру не боязкими хлопчаками, як колись, а як господарі, як переможці! Ми прийдемо в гори, щоб примусити їхні надра служити народові!

— Так, ми тепер господарі Охотських гір!

Кабиця— вогнище в землі (у сінях або надворі) для приготування їжі,

Ні бісенді (орочською мовою) — хто будеш?

Гі ні? — ти хто?

Ая! — добре!

Чакти! — молодчина!

Еді! — не можна!

Джу— юрта.

Кирпичний чай— чай, спресований у плитки.

Чайрулі! — пий чай!

Джибжи! — їж!

Екженє— великий.

Гурдакун окатла — ходімо на річку.

Унти— чоботи з оленячого хутра.

Галі! — бери.

Маут— ремінні віжки, аркан.