Іван Багмут - Господарі Охотських гір

Нарешті шлях був готовий. Юра з батьком виїжджали до узбережжя. Ілля, Кузьма, Мача і ще кілька колгоспників проводжали їх, ведучи нарти з хутром і харчами, женучи запасних оленів.

Від'їхавши від юрти, хлопчик оглянувся. Гаврило стояв простоволосий, без шапки, дивлячись услід Юрі. На обличчі старого було стільки доброти і привітності, що Юра аж зітхнув з жалю, що доводиться з ним розлучатися. Хлопчик і собі зняв шапку і крикнув:

— До побачення! До побачення весною на узбережжі!

В кінці червня 1946 року великий пароплав, пофарбований у світло-блакитний колір, ішов понад берегом Охотського моря. Спершись на поруччя, кілька пасажирів милувалися чудовим краєвидом, що відкривався перёд ними. Гори, сірі і низенькі коло берега, щодалі вищали і вищали, перетворювались на гострі шпилі, що губилися в ніжному блакитному серпанку.

Другий помічник капітана вийшов з кают-компанії і підійшов до пасажирів.

— Ну от і ваша бухта, товаришу Зуб, — промовив він до молодого чоловіка у військовій гімнастерці з слідами погонів на плечах. — Сподіваюсь, що на друге літо наш пароплав прийде сюди не тільки по рибу, а й по корисні копалини, які, безперечно, знайде тут ваша партія. О, тут чудові місця, — продовжував помічник, — ви самі пересвідчитесь.

— Я бачив їх, — усміхнувся молодий чоловік, — і мене весь час тягло повернутися сюди.

— Ну, тоді мені нічого вас переконувати. Я кажу кожному: хто хоч раз побував на Охотському узбережжі, той завжди мріятиме повернутись сюди знову.

Пароплав став наближатися до берега. Вимальовувалась бухта з сірою гравійною косою і зеленим лісом вгору по річці. Молодий геолог схвильовано вдивлявся в берег, шукаючи знайомі намети промислових рибальських будівель. Але перед його очима виростали капітальні будинки засолювальних сараїв, коптилок, магазину, контори. Ціле місто стояло на гравійній косі, виблискуючи на сонці пофарбованими дахами. Далі, з лісових заростів, визирали охайні котеджі.

— Ми не помилилися? — здивовано спитав Зуб у помічника капітана.

— Скільки років ви не були тут? — засміявся той.

— Скільки?.. Мабуть, чотирнадцять.

— Ну, то чого ж. ви хотіли? Чотирнадцять років тому тут солили чудову рибу кету хижацьким японським способом. Рибину набивали сіллю, і вона ставала тверда, як дерево, суха, як підошва, і така солона, що обпікала, як вогонь, коли її брав хто в рот. Чотирнадцять років тому ми вивозили звідси найгіршого сорту рибу. А тепер? Тепер уся кета солиться в льодниках, прокопчується, і вона смачна, жирна і ніжна, як найкраща сьомга. Узбережжя дає тепер найкращу рибу. Чотирнадцять років! Таке сказали, — не вгамовувався моряк. — Чотирнадцять років тому тут ловили тільки кету, а оселедець, прекрасний охотський оселедець, камбала, мальма, корюшка, словом, тисячі тонн чудової риби гинули марно або їх згодовували собакам. А тепер все це йде на користь народові, державі. Чотирнадцять років! Це ж три п'ятирічки! Вони дали узбережжю стільки, скільки не могли дати за царя і три століття!

Тим часом пароплав став на рейді, матроси спустили катери. Відкрили трюми, почали вивантажувати на катер майно геологічної експедиції. А через півгодини Зуб уже плив до берега.

Група орочів нетерпляче чекала приїжджих. Катер ткнувся носом у прибережний гравій, і геолог вистрибнув на землю.

До нього підійшов молодий чорнявий чоловік із східними рисами обличчя, в синьому костюмі, з орденом Вітчизняної війни на грудях, в хутряних чоботях з оленячої шкіри.

— Просимо до нашого берега! — правильною російською мовою привітався молодий чоловік і подав Зубові руку. — Я районний зоотехнік. З ким маю честь познайомитись?

— Геолог Юрій Зуб. Прибув до вас з геологічною експедицією, — сковзнув приїжджий по обличчю зоотехніка і, подавши руку, втопив нетерплячий погляд в орочів.

Зоотехнік усміхнувся самими очима і, не зводячи погляду з Зуба, спостерігав, як той, радісно збуджений і схвильований, вдивлявся в обличчя орочів.

— Он бісенді [24] Он бісенді? — Як живеш? (Точний переклад: як єси?) , Юра? — звузивши в усмішці зіниці, промовив зоотехнік.

Зуб здригнувся і з німим питанням дивився на чоловіка в синьому костюмі.

— Ні бісенді? [25] Ні бісенді? — Хто будеш? (Точний переклад: хто єси?) — несміливо промовив Зуб.

— Мача.

— Мача! — крикнув, аж простогнав Юрко Зуб і схопив його в свої обійми. — Мача!

Здивовані орочі оточили молодих людей, питаючи один в одного.