Уильям Шекспир - Збірка творів

Від тебе поміч і удачу має.

Це справді ти?

ПАК

Так, слушний здогад твій,

Я той веселий каверзник нічний.

За блазня в Оберона я служу.

То перед ситим огирем іржу,

Мов кобилиця; то залізу в кухоль

До п’яної старої пащекухи,

Печеним яблуком у губи скочу,

Коли вона пивця хильнути схоче,

Й на підборіддя вихлюпну їй пиво.

Кумася щось розказує слізливо;

Стільцем прикинусь. Жінці ж сісти де б —

Я вислизну, й вона додолу геп!

Кричить, кляне — ледь-ледь не захлинеться.

Те бачивши, за боки всяк береться,

Й регоче там до сліз людина кожна —

Не часто сміх такий почути можна!

Та ось і Оберон! Ну, ельфе, йди!

ЕЛЬФ

Вже й пані тут. Недовго й до біди!

Входить з одного боку Оберон, король фей і ельфів, зі своїм почтом, а з другого — Тітанія, королева, зі своїм.

Оберон

Не в добрий час, Тітаніє пихата!

ТІТАНІЯ

Що, Оберон-ревнивець? Нумо далі,

Летімо, феї, геть, бо я зреклася

І ложа, й товариства Оберона.

Оберон

Зухвала, стій! Чи я тобі не пан?

ТІТАНІЯ

А я тобі не пані? Але ж ти

З країни фей ушився тайкома

І цілий день в Коріновій подобі

Грав на сопілці й пісеньки складав

Зальотниці Філіді. А чого

Ти прилетів аж з Індії сюди?

Бо та твоя дебела амазонка,

Ота твоя кохана войовниця

Бере з Тезеєм шлюб, і ти прилинув

Їх ложе шлюбне щастям наділити.

Оберон

Тітаніє, невже тобі не сором

Мені за Іпполіту дорікати,

Хоч ти чудово знаєш, що мені

Відомо, як Тезея любиш ти?

Хіба ж не ти його від Перігени

Зманила геть під зорями нічними?

Не ти його намовила покинуть

Еглею, Аріадну, Антіопу?

ТІТАНІЯ

Це виплоди ревнивої уяви!

З кінця весни зійтись ми не могли

В долині, в горах, в лісі чи у лузі,

При джерелі, обкладенім камінням,

Чи над струмком в густих очеретах,

Чи на піску морського узбережжя,

Аби танки під вітру свист водити

Так, аби ти нам криком не завадив.

І вітер той, що марно нам свистів,

Розсердився і насмоктав із моря

Задушливих туманів, а вони

Дощами переповнили річки,

І ті свавільно вийшли з берегів.

Відтоді марно тягне плуга віл,

Спливає марно потом плугатар:

Хліба гниють, не викинувши вусів,

Затоплені, порожні всі обори

Й на падлі гайвороння бенкетує.

Майданчики багно позаливало,

Де грали поселяни у скраклі,

А стежечки нетоптані травою

Позаростали так, що не знайти їх.

Вже люди ждуть — не діждуться зими,

І вечорами не бринять пісні,

А місяць, владар вод, блідий від гніву,

Зволожує дощами все повітря,

І люд застуда мучить та гостець.

Перемішалися тепло, і холод,

І пори року. Іней сивочубий

Червоній ружі падає в обійми,

Старий Мороз корону крижану

Віночком із весінніх квіточок

Оздобив, як на глум. Весна, і літо,

І плідна осінь, і зима сердита

Міняються уборами, збивають

Із пантелику світ, і він не може

Їх розрізнить. І весь цей рій нещасть

Із нашої зродився суперечки.

Ми винні тут, ми їхні батько й мати.

ОБЕРОН

То виправ це! Від тебе все залежить.

Чого ти йдеш мені наперекір?

Чи так багато в тебе я прошу?

Віддай оте мізерне підмінча

Мені за пажа.

ТІТАНІЯ

Ні, про це й не думай.

Не викупиш його за весь свій край!

То син моєї відданої жриці.

Як часто ми вночі сиділи поряд

У пряному індійському повітрі

На золотих Нептунових пісках,

Дивилися на кораблі купецькі,

Сміялись, бачачи, як буйний вітер

Вітрила їхні туго надимає,

Мов животи жінок заваготілих.

Вона для сміху удавала з себе

Таке судно — ішла, немов пливла

(Тоді вона якраз носила в лоні

Мого улюбленця), й дрібнички всякі

Мені приносила, як той купець,

Що з-за морів привіз товар багатий.

Але вона померла у пологах.

Заради неї я плекаю хлопця

Й заради неї з ним не розлучусь.

ОБЕРОН

Чи довго ти пробудеш тут, у гаї?

ТІТАНІЯ

Аж поки князь весілля відгуляє.

Як хочеш мирно з нами танцювати

І бавитись при місяці — ходімо.

Як ні — йди геть, і я піду від тебе.

ОБЕРОН

Віддай хлоп’я — і я піду з тобою.

ТІТАНІЯ

Нізащо в світі! Ельфи, нум навтіки!

Як не втечу — посваримось навіки.

Тітанія з почтом виходить.

ОБЕРОН

Іди! Та з гаю не пущу тебе,

Аж поки не помщусь за цю образу.

А підійди-но, Паку. Пам’ятаєш,

Як я сидів на скелі біля моря

І слухав спів русалки, що пливла,

Дельфіна осідлавши, і співала

Так дивовижно солодко та зграйно,