Уильям Шекспир - Збірка творів

Яка найтяжча може бути кара,

Коли я за Деметрія не вийду.

ТЕЗЕЙ

Померти мусиш чи зректись навіки

Усіх чоловіків. Подумай добре,

Спитай своєї крові молодої:

Пішовши проти батькової волі,

Чи зможеш ти вдягти убір черниці

І в тьмавій монастирській самотині

Серед сестер неплідних вік прожити,

Холодний місяць славлячи тужливо.

Блаженні ті, що можуть кров свою

Смирити для довічного дівоцтва,

Але стократ щасливіша троянда,

Котра нам пахощі свої віддасть,

Ніж та, котра на пагоні невиннім

Росте, живе і в самотині в ’яне.

ГЕРМІЯ

Волію так рости, і жить, і в’януть,

Аніж тому віддать своє дівоцтво,

Кому душа не хоче підкоритись,

Чиє ярмо ненависне мені.

ТЕЗЕЙ

Подумай ще. Як місяць оновиться

І шлюб мій буде скріплений навіки, —

В той день готуйся смерть свою зустріти

За непокору батьковому слову,

Або Деметрія за мужа взяти,

Або при вівтарі Діани скласти

Обітницю самотності й дівоцтва.

ДЕМЕТРІЙ

Зласкався, Герміє! А ти, Лізандре,

За мною визнай безперечне право.

ЛІЗАНДР

Коли тебе так щиро любить батько,

З ним одружись, дочку ж лиши мені.

ЕГЕЙ

Насмішнику! Так, я люблю його

І все моє йому віддати владен!

Дочка моя, й своє на неї право

Я передать Деметрієві хочу.

ЛІЗАНДР

О князю! Я Деметрієві рівний

І родом, і багатством. А кохання

Моє палкіше; тим-то я не нижчий

Становищем за нього — як не вищий,

Але найбільше важить ось що тут:

Прекрасна Гермія мене кохає.

Чого ж мені зрікатись прав своїх?

Деметрій — це скажу йому я в вічі —

Недавно залицявся до Гелени,

Дочки Недара, й полонив її.

Тепер за ним Гелена красна в’яне,

Закохана у нього до нестями,

Обожнює зрадливця й вітрогона.

ТЕЗЕЙ

Авжеж, такі чутки дійшли й до мене,

І я поговорити з ним хотів,

Та, зайнятий поважними ділами,

Забув. Деметрію, іди зі мною

І ти, Егею, теж. На самоті

Я вам свою науку прочитаю;

Ти ж, Герміє прекрасна, забаганки

Відкинь і волі батьковій скорися,

Щоб не скарав тебе закон афінський,

Якого ми не владні скасувати,

Чи смертю, чи самітництвом довічним.

Ну, як тобі, кохана Іпполіто?

Ходімо! Й ви, Деметрію й Егею,

Ідіть зі мною. Я вам доручу

Щось для мого весілля влаштувати,

Та поговоримо й про ваші страви.

ЕГЕЙ

Обов’язок ми виконати раді.

Усі, крім Лізандра і Гермії, виходять.

ЛІЗАНДР

Ну що, кохана? Ти така бліда!

Чому на щічках враз пов’яли рожі?

ГЕРМІЯ

Мабуть, дощу немає, хоч могла б

Їх злива із очей моїх полити.

ЛІЗАНДР

О леле. Ще ніколи я не чув

І не читав — в історії чи в казці, —

Щоб рівний був шлях щирого кохання:

Або ж нерівність роду завелика.

ГЕРМІЯ

О лиха! Знатне — простому не пара!

ЛІЗАНДР

Або в літах різниця надто прикра.

ГЕРМІЯ

О глум! Старе із юним спарувати!

ЛІЗАНДР

Або рідня чи ближні роблять вибір.

ГЕРМІЯ

О мука! Як чужим дивитись оком?

ЛІЗАНДР

Або ж, як вибір навіть обопільний,

Війна, хвороба, смерть грозять коханню,

Тому воно минуще, наче звук,

Швидке, як тінь, коротке, ніби сон,

Миттєве, мов та блискавка вночі,

Що, спалахнувши, вирве з чорноти

І нам на мить покаже небо й землю,

Та ми не встигнемо й сказати: «Глянь!» —

Як знов їх паща темряви поглине.

Так само швидко гасне все ясне.

ГЕРМІЯ

Ну що ж — коли такий у долі звичай —

Коханцям вірним класти перепони, —

То треба нам навчитися терпіти,

Бо для кохання цей тягар звичайний,

Як мрії, і зітхання, і думки,

Й бажання, й сльози — почет невідступний.

ЛІЗАНДР

Так, правда, Герміє. Отож послухай:

Я маю тітку, удову, бездітну,

Багату вельми. Дім її стоїть

Від міста нашого десь миль за сім,

І я для неї — мов єдиний син.

Отам, кохана, ми поберемося,

Й закон афінський там нас не дістане.

Отож, як любиш ти мене, втечи

Цієї ночі з батькового дому,

І в тім гаю за милю від Афін,

Де я тебе з Геленою зустрів,

Коли вітали ви травневий ранок,

Тебе я дожидатиму.

ГЕРМІЯ

Лізандре!

Клянусь Ерота луком найтугішим,

Його стрілою щиро-золотою,

Венериних голубок чистотою,

Всім, що коханців з’єднує до скону,

І тим вогнем, котрий спалив Дідону,

Коли вона від горя знавісніла,

Побачивши, що розпустив вітрила

Еней невірний; і всіма клятьбами,

Обіцянками, чесними словами,

Що будь-коли чоловіки ламали —

Жінки їх зроду стільки не давали, —