Вольтер - Орлеанська діва

А що ж погонич? Білий, наче сніг,
Він войовниці падає до ніг
І молить: «Жанно, голуб’ятко миле!
З тобою в стайні ми удвох служили,
Я помагав тобі не раз щосили…
Тепер у славі і в шанобі ти, —
Даруй мені! Помилуй і прости!»
А войовниця: «Встань, дурна тварино!
Твоєю кров’ю, гидшою за твань,
Не збагряню меча святого. Встань,
Живи та диш – і приготуй-но спину,
Я на тобі поїду в дальню путь.
На мула знов не можу обернуть
Твоє незграбне, але дуже тіло,
Та байдуже – аби мене носило:
Пан Дюнуа забрав мого осла —
Ну, що ж! Нового я в тобі знайшла».
Діставши знову на життя надію,
Додолу наймит пригинає шию,
Стає на всі чотири, наче кінь,
I Жанну мчить на спині в далечінь.
Тимчасом іменем отця свойого
Гермафродит французів проклина;
Їм шкодити – мета його одна,
Англійці стали друзями для нього.
Щоб за несвітський відплатити глум,
Велить він слугам (незвичайний ум!)
Поставити негайно край дороги
Химерну пастку, лабіринт чудний:
Там підпадуть під гнів його страшний,
У хідниках таємної будови,
Ненависної Франції синове 1.

А що ж Сорель, Агнеса чарівна?
Ви ж пак ще не забули, як вона
В Шандосових обіймах опинилась
Голісінька – і наче пташка билась?
Шандос, почувши битви дикий гук,
Солодку здобич випустив із рук
І полетів на смертоносне поле, —
А дівчина промовила: «О доле,
Я небом присягаюсь, що ніколи
Такого вже не трапиться мені!
Лиш королю цілунки вогняні
Клянусь я за цілунки віддавати;
Ми з ним навіки душами злились,
Як зрадити, то краще вже сконати…»
Шкода! Ні в чому нам не слід клястись.

У метушні, що табір опадає,
Як рать ворожа вітром налітає,
Коли безладна гомонить юрба,
Той утікає, той січе й руба,
Коли опалі страхом волоцюги,
Своїх панів грабують вірні слуги,
Агнеса, найкрасніша з-між дівчат,
Зоставшися без друзів і без шат,
Накинула Шандосове одіння,
Ба навіть, хоч і повна нетерпіння,
Його нічний на голову ковпак.
Причепурившися химерно так,
Вона з намету вибігла страшного
I дивиться – засідлана в дорогу
Шандосова кобила ворона
Стоїть собі, хоч, правда, не одна:
Коняр п’яненький (так не раз буває!)
Її трима за повід і куняє.
Тихесенько красуня підійшла,
Із рук його вуздечку ту взяла,
Ступила у стремено, повна ляку,
I якось видряпалась на кульбаку
I острогами стиснула коня,
I в темний гай помчалась навмання,
А друг Бонно піхотою чвалає,
Своє товсте він пузо проклинає,
Клене війну і край, куди зайшов,
Британію, Агнесу і любов.

Шандосів паж якраз під ту хвилину 2
(Монрозом звали любого хлопчину)
Через сусідню проїздив долину.
Поглянув – що за дивна дивина?
Шандосова кобила ворона
З кущів, неначе птиця, вирина.
На ній же (так здалося молодому)
I пан його у ковпаку нічному
Сидить чудний та дивний, як мана.
Монроз коня ударив острогами,
Летить учвал, гукає: «Пане мій,
Вас доганяють? Ми програли бій?
Однаково – я скрізь і завжди з вами!
Як ви умрете – нащо жить мені?»
І голос, повний муки та нестями,
За вітром лине й гасне вдалині.

Налякана, не відаючи, хто він,
Вперед Агнеса лине навмання.
А паж прекрасний, неспокою повен,
Жене, як вихор, бистрого коня.
Аж от спіткнулась ворона кобила, —
І, руки розіп’явши, наче крила,
На мураві лежить красуня мила.
До неї паж, мов яструб, підлетів, —
І з подиву та з чару остовпів,
Крізь одяг запримітивши безладний
Дівочий стан розкішний та принадний,
Грудей алебастрових пружину,
Округлі стегна й ніжку чарівну.

Тут, Адонісе, згадую тебе я 3:
Так в оний день ти сам зробивсь не свій,
Як любу для Анхіза [87] Анхіз – за грецькою міфологією – коханий Афродіти, від якої мав сина – героя Троянської війни Енея. За розголошення цієї таємниці Анхіз був осліплений Зевсом. Згодом, під час розгрому і спалення Трої, Еней виніс Анхіза на руках і одвіз його на кораблі. та Арея
Богиню стрів у гущі лісовій.
Була Венера, правда, ошатніша,
А тіла їй не покалічив глід,
Та й Адонісові б подумать слід,
У кого постать краща та стрункіша,
Де принадніший та свіжіший вид.
Жага й шаноба з розмаху одного
Оповили англійця молодого;
Він пригорнув красуню до грудей
I запитався: «Пані, ви забились?»
Вона ж із тихим сяєвом очей
I голосом, де страх та біль світились,
Відповіла, насилу звівши дух:
«Не знаю я, чи ворог ти, чи друг,
Але як серце ти зберіг людськеє, —
З пригоди не користуйся моєї,
На честь мою руки не підіймай,
А дай пораду і рятунок дай».
На тім урвавши, бідна мандрівниця
Лице закрила й слізьми залилась,
І знову потай, як воно й годиться,
Буть вірна королеві присяглась.
Монроз помовчав, зрушений до краю,
А далі й каже голосом палким:
«Над серцем ви являєте людським
Чудовну силу, о видіння раю!
Я ваш навіки, радо я віддам
Життя своє і кров останню вам!
Одної нагороди лиш благаю:
Мої без гніву послуги прийміть,
Щоб і в хвилину горя та відчаю
Я міг незрадно, щиро вам служить».
I пляшку з кармелітською водою
Він добува несмілою рукою,
I враз вода цілюща потекла
На рани від падіння та сідла,
Що червоніли на прекраснім тілі,
Подібному до ніжних роз та лілій.
За зле того Агнеса не взяла,
А поглядала, далебі, без гніву
На юнакову постать уродливу,
Хоч серце королеві прирекла.
Тоді Монроз: «Прийміть мою пораду;
Я проведу охоче вас і радо
До селища, що в забоці лежить;
Я маю гроші й можу там купить
Сорочку, верхній одяг і спідницю,
Щоб сором не спадав на чарівницю,
Французького достойну короля».
На те приставши, голову схиля
Красуня ніжна: гречного хлопчини
Відкинуть раду не було причини.