Вольтер - Орлеанська діва

От-от мене вояка був би вдарив, —
Та кинутись намислив я до чарів.
Своє лице нараз я відмінив,
Позбавився кошлатих, чорних брів
І обернувсь на дівчину свіженьку,
Струнку, хорошу, чисту, молоденьку.
Як золото, густа вилась коса,
Грудей іще недіткнутих краса
Просвічувала крізь тонкий серпанок.
Усі принади чарівних панянок,
Всі їх манери я здолав віддать,
А перш за все – невинності печать,
Що завжди обіцяє так багато —
І більше раз у раз, ніж може дати.
В очах горіла пристрасть потайна,
Що й мудреця б старого запалила,
Що серце б дике, кам’яне сп’янила,
Як келих найміцнішого вина.
Бастарда в серце влучила вона:
Меча свого він був підняв на мене
Од ревності, од лютості шалений —
I думав я, признаюсь навпростець,
Що Грібурдонові настав кінець.
Та глянув рицар – і рука упала.
Колись Медуза, [83] Медуза (грец. міф.) – одна з трьох Горгон, змієволоса діва. Кожен, хто подивився на неї, обертався в камінь; герой Персей одрубав їй голову. кажуть, обертала
Усе на камінь поглядом німим.
Зробив я інше з ворогом моїм.
Засліплений дівочою красою,
Він випустив свою нехибну зброю,
I зрозуміло б навіть і дитя,
Яке його проймало почуття.
До мене щастя, бачиться, схилялось, —
Але не так ісклалось, як жадалось.

Погонич мій, що хижо обіймав
Дебелі стегна войовниці-діви,
Любов’ю враз до мене запалав,
Побачивши мій стан легкий, знадливий.
Ох, друзі! Та чи ж думав я коли,
Щоб чари ніжні і тонкі могли
Сподобатись такому мугиряці?
Із Жанною не докінчивши праці,
Напризволяще він пустив її.
Пішли за вітром хитрощі мої!
Красуня, опинившися на волі,
Взяла меча, який валявся долі,
Покинутого грізного меча, —
I утекти від неї не вдалося:
Вона мене вхопила за волосся
І вдарила – ой леле! – з-за плеча.
Тоді я з милим розлучився світом,
І що там сталося з Гермафродитом,
Із Жанною, з бастардом-вояком,
З погоничем ослячим та з ослом —
Довідатись уже не мав я сили.
Одно скажу: «Щоб їх чорти вхопили!»
Так докінчилась повість жалібна.
Сміялось пекло, аж гула луна.

Покиньмо пекло, яму ту бездонну,
Де з Люцифеpoм [84] Люцифер , або Фосфор , – за стародавньою міфологією, світлоносець; у біблійних і пізніше християнських переказах диявол мав ім’я Люцифера. Грібурдон горить,
Знесімося на крилах у блакить,
Землі огляньмо неосяжне лоно.
Гай-гай! Те саме пекло віть-у-віть!
Чеснота тут карається без міри,
Тут сонце правди ганьблять лицеміри,
Мистецтво гине, розум пропада,
Високі душі зникли без сліда.
Політика підступна і лукава
По всіх усюдах заступає право;
Священики, що не втекли від них,
На мудреців озброюють дурних;
Прагнючий Зиск, що над усім царює,
Що мир дає нам і війну диктує,
Ховає в скриньці золото своє
I кволих сильним завжди продає. [85] І кволих сильним завжди продає (Vend Je plus faible aux crimes du plus fort) – та сама думка і майже в тих самих словах повторюється в трагедії Вольтера «Меропа» (Меигоре), дія І, картина 2.
О люди, бідний, нерозумний роде!
Навіщо муки ті здалися вам?
Ви, навіть і оддавшися гріхам,
Не вмієте шукати насолоди!
Коли покара вас чекає всіх, —
Грішіть, але нехай прекрасний гріх
Провадить вас на неминучі сходи!
Сорель Агнеса зналася на тім.
Одно лише закинути їй можна:
Вона любила палко, як не кожна.
Я це прощаю з розмислом таким,
Що й сам Господь її не покарає:
Нема невинних і в самому раї,
До святості дорога – каяття.

Рятуючи дівочість, як життя,
Зрубала голову з одного маху
Хоробра Жанна ласому монаху,
А наш осел, предиво з-між ослів,
Що Дюнуа на нього верхи сів,
Надумався з героєм відлетіти,
Щоб Жанну д’Арк з ним якось розлучити.
Відкіль же ця химера напливла?
Кохання ніжна й таємнича сила
Її, читачу любий, породила!
Про наміри священного осла
Ще розкажу я, тільки трохи далі.
Були вони і сміливі, й зухвалі.
Отож розширив крила він чималі
Та й лине до Ломбардії мерщій:
Навіяв думку ту Денис святий
Аркадії щасливої синкові. [86] Аркадія – одна з областей Пелопоннеса в Елладі. В міфологічній поезії – країна мирного щастя, простоти і безтурботного спокою.
Який же зміст, яка мета у ній?
А вся причина, бачите, в любові,
Що тих обох зненацька пойняла:
Бастарда і небесного осла.
Дівочий цвіт вони зірвать хотіли —
І тим би Францію занапастили!
Розлука, думав Божий вістівник,
На їхню слабість найпевніший лік.
Було ще й інше на умі у нього…
Читачу мій, не гудь за те святого
I таємничій не дивуй меті:
Все добре, що являють нам святі.
Шугаючи, як сокіл, попід хмари,
Осел полинув з берегів Луари
До Рони хвиль прозоро-голубих,
Аж Дюнуа й отямитись не міг,
I оддалік дивився він з любов’ю,
Як гола Жанна із мечем в руках,
У правім гніві, вся залита кров’ю,
Собі широкий прокладала шлях.
Щоб відсіч гордій войовниці дати,
Гермафродит на неї сто чортів
Наслав летючих, ніби зграю псів,
Та впень рубає полк вона крилатий.
Так у гаю хлопчина молодий,
Натрапивши на вулик, повний меду,
На нього ззаду дивиться й спереду, —
Аж налітає гомінливий рій
Тварин сердитих, лізе просто в вічі,
Пече вогнем, заліплює обличчя, —
I крутиться й підстрибує юнак,
Обороняючися так і сяк,
Відгонить, давить, обома скидає
I, сил усіх доклавши, побиває
Маленьких повітряних розбишак.
Так Жанна, здавшись на свою одвагу,
Перемогла диявольську ватагу.