Таке почувши, Дюнуа завзятий
Поклав негайно діву врятувати,
Таку-бо вдачу ще з дитинства мав:
Туди, де міг собі добути слави,
За скривджених підняти меч кривавий,
Без роздуму й вагання поспішав.
«Гей, до Мілана! – крикнув на осла він. —
Неси мене, і шлях той буде славен!
Лети ж, не гайся!» – По наказі тім
Осел полинув, наче херувим 6.
Небавом город їх очам відкрився,
Де лютий вирок щойно народився;
Там на майдан уже збігався люд,
Вже хмиз і дрова зношено для страти,
Стрільці стояли – натовп відганяти, —
I тішився неублаганний суд.
Із вікон виглядали гарні дами
З цікавістю, а дехто й зо сльозами,
А на балконі, у гурті попів,
Архієпископ радісний сидів.
Знак подано, й чотири альгвасили 7
Ведуть красуню, мов дитя безсиле,
В залізних путах, злякану й бліду.
Вона ридає. Розпач на виду
I сором, і мольба, і страх покари
Туманять очі, ніби темні хмари.
Поглянула несміливо з-під вій
Вона на стовп, де смерть зустріти їй
Приречено, – і скрикнула: «О милий!
Твій образ навіть на краю могили
В очах у мене квітне і горить!
Повік його в душі моїй не вбить!»
Та ревні сльози мову зупинили,
I падає, знеможена від мук,
Вона безсило на камінний брук
З розпущеною на плечах косою,
Усіх, проте, дивуючи красою.
Аж тут наблизився Сакрогоргон,
Слуга архиєпископської волі,
Безчесний посіпака та шпіон,
З мечем в руках і з підлістю на чолі,
I крикнув: «Я ладен заприсягтись,
Що всі гріхи в цій дівчині зійшлись,
Що віддають катюзі по заслузі.
Хто з цим не згоден – тим негайно, друзі,
Мечем своїм я мозок розсічу!»
Сказавши так, ударив по мечу
Зухвало він, і гордою ходою
Пішов поміж барвистою юрбою,
Жахаючи й простолюд, і панів.
Лихий огонь у погляді світив,
Уста кривились усміхом жорстоким,
I кожен, хто з його стрічався оком,
Не важився перечити суду
I захищать красуню молоду:
Усі боялись лютої погрози
I потихеньку проливали сльози.
Прелат, що на балконі аж устав,
Слузі своєму духу піддавав.
Наш Дюнуа, ширяючи над містом,
Зайнявся враз бажанням пломенистим
Зухвальця покарати так як слід,
Бо Доротеї чарівничий вид
Не тільки захват викликав і подив,
А й безневинність серцеві доводив.
На землю він з осла свого плигнув
I крикнув: «Гей, нахабо, я прибув,
Щоб довести мечем моїм хоробро,
Що дівчину ви засудили добру,
Яка гріха вчинити не могла,
Що ти брехун, гидка потвора зла!
Та перше я спитаю в Доротеї,
Яке тут винувачення до неї
Прикладено, і що за дивна хіть —
Таких красунь на полум’ї смалить!»
Грізним словам тим вельми здивувавшись,
Увесь народ почув приплив надій,
Сакрогоргон, на смерть перелякавшись,
Удав, що прагне вийти на двобій,
А сам прелат, хоч і велично строгий,
Не міг сховати власної тривоги.
Жан Дюнуа, Луї шляхетний син,
Віддав доземний дівчині уклін.
І почала вона оповідання
Про огріх свій і про свої страждання.
Осел, на церкві сівши, наче птах,
Уважно слухав річ її цікаву,
А весь Мілан у щирих молитвах
Благословляв негадану появу.
Як Дюнуа врятував Доротею, засуджену інквізицією на смерть.
Як на весні життя мого, колись,
Мене красуня кинула кохана, —
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
По-французьки поема зветься: «La pucelle d’Orléans». Слово la pucelle означає чисту, незайману, невинну дівчину. По-російськи воно добре перекладається словом «девственница». Ми не знайшли, якщо не рахувати таких сумнівних словотворів, як «незайманка», «незайманиця», точного українського відповідника, тому залишилися при слові «діва». – М. Р
Шандос (Chandos John) – власне, Чендос Джон – історична особа, англійський полководець XIV століття, учасник Столітньої війни (вбитий коло Пуатьє в 1369 p.). Незважаючи на хронологічну невідповідність, Вольтер зробив Шандоса одним із головних героїв поеми.
Є вказівки, що прототипом Бонно слід вважати маркіза Данжо (Dangeau Philippe de Courcillon, 1638–1720) – фаворита Людовіка XIV, що виконував обов’язки особистого ад’ютанта короля.
Читать дальше