Вольтер: Орлеанська діва

Вольтер (Франсуа Марі Аруе), французький просвітитель XVIII ст., здобув собі за свого довгого життя (1694–1788) славу, якою міг би похвалитись рідко котрий із великих письменників. Досить пригадати кілька фактів: твір його «Філософські листи» спалено за вільнолюбні ідеї рукою ката; його ув’язнювано в Бастилії, його вислано раз і вдруге – вдруге на все життя – із Франції; він удостоївся переслідувань французького королівського уряду і католицької церкви, зненависті прусського короля Фрідріха II і – правда, пізніше, по смерті письменника – російської цариці Катерини II; повернувшись, після смерті Людовіка XV, до Парижа (що йому було офіціально заборонено назавжди), він мав там таку захоплену зустріч, що інакше, як тріумфом переможця, її не можна назвати. У французькому театрі на честь його було влаштовано почесну виставу – ішла його трагедія «Ірена»; на сцені бюст Вольтера, який сам сидів у ложі серед паризьких красунь, увінчано лаврами – і всі присутні встали, влаштувавши славетному старикові овацію…

Незабаром після цього тріумфу сильний ще духом, але немічний тілом Вольтер упокоївся. І хоч він ніби покаявся перед смертю в гріхах своїх проти католицької церкви, але духовенство відмовилось ховати його за церковним обрядом. Останки письменника були поховані без усякої церковної пишноти в провінції Шампані. А під час французької буржуазної революції прах його за постановою Національних зборів був урочисто перенесений до Пантеону, місця вічного упокоєння найвизначніших державних діячів та великих людей Франції. Тепер нема й слідів тодішньої його гробниці. Гадають, що в той час, коли запанувала у Франції реакція (1814 р.), вороги Вольтера, яким не давала спокою слава великого письменника й борця і після його смерті, знищили ту гробницю разом із тліном, що в ній містився. Чи це ж не слава?

Слава не залишала його й після того, як він зійшов у домовину: Гете, Пушкін, Міцкевич високо цінували його твори, Радіщев заявив, що Вольтер належить до тих письменників, яких людство буде читати, поки житиме. Герцен сказав, що сміх Вольтера знищив більше, ніж плач Руссо. Достоєвський мріяв написати «Російського Кандіда» (Кандід – герой однойменного роману Вольтера).

Були, правда, і смішні, й огидні сторони в тій славі: згадаймо російських «вольтер’янців», поміщиків, що, сидячи у вигідних «вольтерівських» кріслах, залюбки читали твори знаменитого «фернейського вільнодумця», – а відірвавшись од книжки, давали розпорядження «провчити на конюшні» якого-небудь там Карпа чи Сидора…

Але важливо, що творчість самого Вольтера, далекого від будь-яких революційних настроїв, разом з творчістю інших французьких енциклопедистів, разом із творчістю Руссо, з яким у Вольтера була завзята полеміка, – творчість його багато чим підготувала уми до французької буржуазної революції, що відлуння її чути у Радіщева й Новикова, що на всій волелюбній, антифеодальній, антиклерикальній літературі XIX століття лежить відсвіт Вольтерового духу.

Життя й діяльність Вольтера сповнені були суперечностей. Син паризького нотаріуса, представник висхідної французької буржуазії, тягся замолоду Вольтер до аристократичних салонів; обдарований нищівним критичним розумом, Вольтер гадав, що ідеал державного ладу – абсолютна монархія з «освіченим монархом» на чолі, шукав собі ласки у короля Людовіка XV і у коханки його маркізи Помпадур, – а потім, підпавши під королівський гнів, перекинувся до Фрідріха II, «дружба» з яким закінчилась непримиренною ворожнечею; прибічник свободи людського духу, він довго листувався з Катериною II і називав її найоблесливішими іменами, порівнюючи з найбільшими монархами світової історії…

Заклятий ворог католицької церкви, яку він невтомно закликав знищити («Ecrasez l’infâme!» – «Розчавіть підлу!»), бичуючи нещадним сатиричним пером офіційні догмати й середньовічні передсуди, всіма силами свого розуму й таланту захищаючи від неправого суда її жертви (особливо відома справа Каласа, посмертної реабілітації якого він таки добився), – Вольтер, одначе, обстоював ідею існування бога (деїзм) як вищого начала, що створило світ і ним керує. Мало того: він гадав, що релігія – надійна оборона супроти «простолюду», яка допомагає тримати його «в узді», отже для «низів» її треба неодмінно зберегти. Це ж йому належить знаменитий вислів: «Якби бога не було, його треба було б вигадати…» Дбаючи не без успіху про інтереси селянства, про скасування кріпацтва, він одночасно був прибічником «священного» принципу власності і сам, у своєму чималому швейцарському маєтку, досить вигідно господарював.