Вольтер - Орлеанська діва

Щоб зайвого уникнуть поговору,
Король обрав довірником Бонно 5,
Який у нього посідав давно
Те місце, для кишені непогане,
Що при дворі взивається воно
«Друг короля», для чемності і шани,
Хоча йому простолюд і міщани
Імення «звідник» мають лиш одно.
Мосьє Бонно на березі Луари
Мав пишний замок, найрозкішнішу з осель.
У замок той приїхала Сорель, —
І Карл, як ніч свої прослала хмари,
Прибув туди любовні пити чари.
Вина і страв Бонно не пожалів…
Ну що ті пишні бенкети богів!
Закохані, в солодкім хвилюванні,
Сп’янівши від нестримного бажання,
Огнем іскристих поглядів палких
Світили путь до радощів нічних.
Розмова вільна, хоч належно скромна,
Їх окриляла, гостра та невтомна,
Король Агнесу оком як не їв,
Про любощі їй ніжно говорив,
І ніжку тис ногою, і горів.

По учті, начеб закуска музична,
Мелодія тосканська хроматична 6
Озвалася, заграла, мов струмок.
Співання флейт, гобоїв і скрипок
Розповідало казку про героїв,
Що їх Амур всесильний переміг
I що зреклись для чарівних утіх
Людської слави й ратних неспокоїв.
Капела так захована була,
Що слухати Сорель її могла,
Сама від поглядів людських закрита, —
Була-бо соромлива й гордовита.

Вже повний місяць високо зійшов;
Настала північ, з нею йде любов.
У пишнім, позолоченім алькові,
В напівімлі привабливо-чудовій,
Між простирал найкращого ткання
Лягла Агнеса, та не для спання:
Дверей-бо, що проводять до алькова,
Не зачинила, ніби випадково,
Аліса, мудра над служниць усіх.
О юнаки, що прагнете утіх,
Вам, певне, нетерплячка зрозуміла,
Що доброго монарха охопила!
Уже пролито пахощі міцні
Йому на кучері його рясні,
I входить він, і з милою лягає.
О раювання божеське, безкрає!
Серця дзвенять; то сором, то любов
Агнесі гонить до обличчя кров…
Минає сором, а любов не гасне.
Її король цілує любострасний,
Очей він не здолає одірвать
Від тих принад, що перед ним лежать, —
Та й хто ж би міг утриматись, панове?

Під шиєю, де тон алебастрóвий,
Ідуть округлі лінії грудей,
Що сам Амур створив їх для людей,
Прикрасивши рожевими сосками.
Чудові перса! Милуватись вами
Повинен зір, рука – пестити вас
І губи – цілувати в ніжний час.
Щоб читачів моїх як слід розважить,
Охоче б я все тіло змалював
I лінії, яких ніхто не мав,
Але моральності закони кажуть,
Що пензель мій таких не має прав.
Уся вона – як дивний сон звабливий,
Бажань нестримних таємничий рій,
Палкі цілунки, дотики пестливі,
Немов рум’яна, красять личко їй,
Нової вроди додають вродливій.

Три місяці закохані живуть
І чар кохання безутомно п’ють.
Покинувши свою постелю зранку,
Вони в тонкім вибагливім сніданку
По ночі свіжих набирають сил.
Тоді, здіймаючи в повітрі пил,
Іспанські коні їх несуть на влови,
І пси в гонитві веселять діброви.
Повернуться – вже купіль жде на них,
I ллються, ніби чарівничі струми,
Оливи аравійські та парфуми
На тіло чисте, як одвічний сніг.

Коли ж обіду любий час настане,
Тетерюки сочисті та фазани,
Приправлені майстерно сяк і так,
Лоскочуть ніздрі, тішать очі й смак.
А і прозорий, спінений, іскристий,
Токаю плин янтарно-променистий
Їх мозок огріває й веселить —
I дотепи зриваються щомить
З рум’яних уст, кипучі та мінливі,
Як вина в кришталевім переливі.
Бонно зо сміху пада, умліва,
Ті гострі вихваляючи слова.
Скінчивсь обід – і травлення спливає
У гомоні, серед розмов легких;
Алена вірші [34] Ален Шартьє (Chartier Alain, 1386 – 458) – двірський поет Карла VI і Карла VII, «батько французького красномовства», написав «Бревіарій благородних», «Книгу чотирьох дам» та ін. розважають їх,
А там зайде про мавпи, попугаї,
Про докторів, про блазників двірських,
А там і ніч; досвідчені актори
Комедією тішать їхні зори, —
І врешті пару безтурботну знов
На ложі щастя з’єднує любов.

Заглибленим в солодке раювання,
Їм кожна ніч – як перша ніч кохання,
Хвилина кожна – порив огняний;
Ні ревність їх, ні туга не труїла,
І навіть час, невтомний чародій,
До ніг Агнесі склав побожно крила.
Шляхетний Карл не раз, не два казав,
Стискаючи її в солодкій млості:
«Земні держави й неба високості
За твій цілунок я б, Агнесо, дав!
Усе бредня: і трони, і походи.
Парламент мій клене моє ім’я 7,
Плюндрують нас англійці-мореходи.
Та що по тім, коли твоєї вроди
Незцінним скарбом володію я!»
В цій мові героїзму небагато,
Але й герой, що з милою лежить,
Не раз такого може наказати,
Від чого потім мусить червоніть.