Вольтер - Орлеанська діва

Серед царів могутніх та величних,
Оселених в падолі мук довічних,
Був також і великий Костянтин.
«О доле! – здивувався францисканець, —
Та як же міг сюди потрапить він,
Фундатор церкви, Господа обранець?
Богів фальшивих зруйнувавши храм,
Він з ними в пеклі опинився сам!»
А Костянтин одповідає щиро:
«Хоча поганську розметав я віру,
Хоч на руїнах давніх вівтарів
Я богу правди ладан воску рив,
Та речі ці, високі й урочисті,
Для власної робилися користі.
Церкви священні мав я за щаблі
До кесарського трону на землі.
Розкоші, втіхи, гордість, любослав’я —
Ось божества, которим слугував я,
А злото християн і їхня кров —
То шлях, яким я до фортуни йшов.
Лукавством і злобою оповитий,
Свого я тестя зважився убити.
Розпутним палом виповнений вщерть,
Залитий кров’ю, лютий та безсилий,
Я жінку й сина засудив на смерть,
Од ревнощів та од жаги сп’янілий.
Тож досить, Грібурдоне, є причин,
Щоб катувався в пеклі Костянтин».
Святий отець дивується дедалі:
У вічнім царстві муки та печалі
Куди лиш глянь – то славний казнодій,
То мудрий доктор, то прелат товстий,
Ченці з Мадрида і чернички з Рима,
Сповідачі вельмож, монархів, дам,
Що перед пеклом рай спізнали там
Із дочками духовними своїми.
Цураючися всіх отих прояв,
У чорно-білім одязі стояв
Монах із шевелюрою, як миска, —
I посміхнувсь лукаво син Франциска: [80] Франциск Ассізький – засновник чернечого ордену францисканців, що проповідував зречення власності.
«Цей бовдур богомільний і тупий 6
Одягся, бачу, в якобінський стрій…»
«Гей! – крикнув він. – Скажи, хто ти такий?»
А тінь йому: «Печаль моя велика!
Дитя! Святого бачиш Домініка!» 7

На це ім’я, відоме нам з ікон,
Аж поточився бідний Грібурдон
Та й каже, кладучи хреста на себе:
«Ви в цій безодні, ви, обранець неба,
Святий, апостол, Божий посланець,
Надія церкви, вірних душ отець, —
Ви з грішниками, ви з єретиками
Караєтесь! Господня сила з нами!
А де ж вона, небесна благодать?
О люди! Годі молитви читать
Усім святим, як ви до того звикли,
Коли на них диявол гострить ікли!»
На те іспанець чорно-білий знов:
«А, що вже нам до всіх людських розмов!
Нехай вони чи гудять там, чи славлять —
Бігме, тепер однаково мені:
Де нас нема – акафисти нам правлять,
А де ми є – печуть нас на вогні.
Одному храми дорогі будують, —
А він, бідаха, вариться в смолі;
Той від усіх проклятий на землі, —
Аж зирк! Він там, де праведні царствують.
Що ж, бач, до мене, то мене катують
Ці бестії ніяк не без підстав:
Я альбігойцям муки завдавав,
Призводив їх, нещасних, до загину.
Мене печуть, бо пік і я, мій сину».

Та годі! І залізним язиком,
Що без угаву, вічно говорив би,
Я всіх святих, проте, не полічив би,
Диявольським уловлених гачком!

Коли ж ото чортячий набрід милий
Із гостем зазнайомився новим, —
Усі його тісненько обступили
І заволали голосом одним:
«Скажи, скажи, славетний Грібурдоне,
Чому в цей вир, од сліз людських солоний,
Так рано ти, дочасно прилетів?
Що сталося? Як ти життя скінчив?»
«Панове! – францисканець одповів. —
Я розкажу вам об своїй пригоді,
I то правдиво, запевняю вас:
Умер я, панство, то й брехати годі,
Хоч за життя брехав я повсякчас.

Слуга ваш завжди вірний, нелукавий,
Для вашої та для своєї слави
Там, на землі, я подвиг учинив,
Що все чернецтво шаною покрив.
Погонич мій – що за тварюка, нене!
Суперник спів достойний і для мене! 8—
Коли до праці вмовленої став,
Гермафродита навіть здивував.
Та й я, сказати, сил усіх доклав,
Щоб те створіння, палом знамените,
Потворну ту самицю вдовольнити,
За послуги, яких не бачив світ,
Віддав нам дівчину Гермафродит,
I люба вже надходила хвилина,
Де стратила б невиннощі невинна:
Її руками міцно я стискав,
Погонич мій іззаду обіймав, —
Гермафродит зо сміху аж лягав.
Але зненацька – диво над дивами! —
З небесних, понадхмарних верховин
(Де ми, з відомих добре нам причин,
Ніколи не опинимося з вами)
Спускається той довгоухий звір,
Який – це нам із Біблії відомо —
Озвавсь до Валаама по-людському, [81] За біблійними переказами, ослиця пророка Валаама заговорила з ним, коли він не помітив ангела, що перепинив йому шлях.
Як їхав той серед високих гір.
Була на ньому вишита кульбака, [82] Кульбака – сідло.
При луці меч одгострений дзвенів;
Він крила мав, – а вже така ознака
Не для звичайних створена ослів.
Як Жанна те побачила, панове, —
«Це мій осел! – гукнула: – Друг чудовий!»
Мене від жаху так і затрясло, —
А він підбіг, той дивогляд ухатий,
До Дюнуа, немовби хтів сказати:
«Сядь, рицарю, до мене на сідло!»
Сів Дюнуа на нього та й поїхав,
Але на нас, панове, не від нас!
Свого меча він вихопив із піхов, —
Ох, та й страшний настав для мене час!
Пан Сатана тут може пригадати
Хвилину схожу, день отой проклятий,
Коли він мався з Богом воювати,
I враз Михайло із мечем в руках 9
На нього налетів у небесах.