Вольтер - Орлеанська діва

«Гермафродите! – крикнув він. – Ім’ям
Отого яблука, що з’їв Адам,
Ім’ям побожної твоєї нені,
Ім’ям отця, що з геніїв був геній,
Благаю: любу відпусти мою.
За них себе на послугу даю.
Як цей герой і ця-от красна діва
В тобі збудили справедливий гнів, —
Я з цим-от ділом справлюся щасливо!
Ти знаєш, хто я, то не тратьмо й слів.
На мулі незвичайному сиджу я —
З ним працю незвичайну поділю я,
І ти не раз промовиш навпростець:
Мул варт ченця, а мула варт чернець,
Нехай іде до лиха цей вояка,
А Жанна – неабияка присмака
Для нашого знавецького стола.
Ціна за неї всяка – замала».

Огидою та пострахом чернечі
Незайманицю виповнили речі,
Чеснота-бо і дум високих стрій
Були дорожчі за рятунок їй.
Душі її небесне поривання
Бороло все, ба навіть і кохання.
Гарячі сльози по щоках біжать,
Від сорому нещасна червоніє
І очі в марній закрива надії:
Не бачити й небаченою стать!

А в Дюнуа тяжкі думки горять.
«Як! – дума він: – Розстрига і ледащо
Цю квітку Франції зірве найкращу,
Яку так пильно, ревно я беріг,
Про землю дбавши прадідів моїх!»

Масні ченцеві речі спокусили
Потвору злу, що прагнула забав;
Гермафродит, удавши усміх милий,
Ченцеві любострасному сказав:
«Що ж, згоден я! Готуйте ваші сили
Ви, отче, з мулом для солодких справ.
Французів цих – беріть, коли схотіли!»

Жезл Якова товстий мав Грібурдон 12
І персня, й ключ, которі Соломон
Зоставив нам, і чарівну тростину,
Що нею слугувався фараон,
І ту мітлу, на світі цім єдину,
Якою відьма, лиса, мов коліно,
Злетіла, як покликав цар-пастух,
Щоб викликати Самуїлів дух.
Був наш чернець у чаклуванні зух:
От коло він накреслив за хвилину,
Сипнув землею на свою тварину
I кілька слів магічних проказав,
Що Зороастр колись їх уживав 13.
На ті слова з диявольської мови —
О дивина! Чудуйтеся, панове! —
Наш добрий мул зіп’явсь на дві нозі,
А далі (все робилось по черзі)
I голова круглішою зробилась,
І шапочка на голові вродилась.

Отак колись за гордість пишний цар 14
На бугая повернений був богом,
Сім літ не їв окрім трави нічого,
А як людина знову стала з нього, —
Збагнув Господь марноту всіх покар.

З височини небесного склепіння
Денис дивився, повен співтерпіння,
На Жанну д’Арк у муках та в сльозах.
Злетів на землю сам би він, як птах,
Та ба! Це не було в його руках.
Зчинив великий шум у небесах
Мандрівкою своєю небожитель.
Святий Георгій, Англії святитель 15,
Обурювався вельми, що Денис
Без дозволу злетіти смів униз
I брав там участь у воєнній бурі.
Святі перекорятись почали
І під кінець на лайку перейшли.
В англійського святого у натурі
Є завжди риси грубі та понурі,
I хоч живе в Господнім він раю,
Отчизну скрізь нагадує свою.
Так дехто, і потрапивши в палати,
Манер не може простих подолати.

Тут час мені, читачу, відпочить:
Ще довга путь, і можна притомиться.
Дух одведу, щоб вірно повістить,
Що смілива пережила дівиця,
Земні діла очам твоїм явить,
Пекельні і небесні таємниці.

Шануйте, друзі, Бога в небесах,
Живіть, як добрі, вірні християни,
Бо час гіркого каяття настане!
За юних літ кружляв я по шинках
З гульвісами, своїх бажань рабами,
Що тільки й знали чарку та повій,
А про святі й не згадували храми, —
Служитель церкви був для них смішний.
І що ж? Еге! Розбилась повна склянка:
Кирпата смерть з косою у руках
Перетинає їм веселий шлях,
І вісниця Атропи, лихоманка,
Гидка, кульгава Стіксова дочка [74] Атропа , одна з трьох Парк, богинь долі, уривала нитку життя. Стікс – у старогрецькій міфології річка, якою душі померлих переправлялися в пекло.
Голубчиків чатує з-за кутка.
Тоді нотар або служниця стане
Над бідолахою: «Пора вже в путь!
А де вас поховати, добрий пане?» —
Уста поблідлі спізнено зітхнуть,
І спізнено прокинеться сумління,
Страшний мучитель для безбожних душ,
Він молитви шепоче по-латині
Святому Роху і святій Мітуш 1,
Додержується всіх церковних правил, —
Шкода! Під ліжком притаївсь диявол,
Чигаючи на нього. Відлетить
Душа із тіла – і нечистий вмить
Її хапає хижо та запекло
І в пазурах страшних несе у пекло,
Де душ таких чимало вже сидить.