Поля прославленого Орлеана,
Вам од потомків похвала і шана,
Завзяті рицарі на довгий час
Людською кров’ю угноїли вас.
Ані Фарсал, ні Мальплаке, ні Зами 2
Криваве поле, вкрите мертвецями,
Ні жодне бойовище в давнині
Страшнішої не бачили борні.
Списи, дрітки і легкопері стріли
Літали, розбивалися, дзвеніли;
Під копитами диких скакунів
Стогнали тяжко сотні вояків;
Мечі палали іскрами ясними,
Аж навіть сонце блідло перед ними;
По мураві, блискучій від роси,
Котились руки, голови, носи.
Всі ангели війни з небес високих —
I смерті вістівник, і Михаїл,
I переможець диких перських сил 3
До вчинків придивлялися жорстоких,
До вікопомних подвигів і діл.
Михайло терези вхопив широкі 4,
Уживані всякчас у небесах,
I важити почав на терезах
Французький запал і англійський спокій.
Герої наші на вазі отій,
Бідахи, вийшли легшими, ніж бритти:
Тальбот їх переважив знаменитий,
На цьому і кінчився суд святий.
Тоді Рішмона ранив спис тяжкий
У місце, що сідати ним годиться;
Сентрайля – в ногу, бистру до ходи,
Ля Гіра – ох! Я не скажу куди,
Та жаль його коханки-чарівниці!
В мулке болото Ля Трімуйль загруз —
І руку славний там зламав француз.
Тоді ж то всі, побиті й невеселі,
Вернули в місто і лягли в постелі.
Так сила Божа покарала їх,
Що, бач, Дениса підняли на сміх.
Господь, як хоче, милує й карає,
Кенель сказав це, годі й міркувать 5;
Усім він лиха присудив зазнать,
Бастарда лиш одного виключає.
Тож рицарі, знеможені від ран,
Вертаються на ношах в Орлеан,
І Жанну проклинаючи, і долю, —
А Дюнуа по бойовому полю
Літає, наче блискавка ясна.
Він коле, ріже, голови стина, —
I враз туди пробився, де завзято
Криваве Жанна відбуває свято.
Як два потоки, линучи в полях
З високих гір під буряну годину,
Зіллються, хліборобові на страх,
В одну ріку – і всю поймуть долину, —
Так Жанна вдвох із Дюнуа буйним
На бриттів махом кинулись одним.
Вони так палко сікли та рубали,
Так ворогів неутомленно гнали,
Аж опинились, де й самі не знали.
Нема британців, та й своїх нема, —
А вже навколо ніч стоїть німа.
«За Францію!» – гукнули без відмови —
І зупинились тихо край діброви,
При місяці шукаючи, куди
Ударитись, щоб не знайти біди.
Шкода! Ані признаки, ні дороги,
А втома й голод мукою печуть…
Яка користь у біса з перемог,
Коли немає де по ній заснуть!
Так корабель без керми, без вітрила
В руках Нептуна іграшка безсила.
Аж раптом пес, надбігши з-за кущів,
Надію на рятунок їм явив;
Він зблизився, він гавкає, плигає,
Хвостом своїм привітливо махає,
Вперед біжить, вертається до них…
Коли б, здається, говорити міг,
Сказав би так: «Не гайтеся, панове,
За мною їдьте. Вам нічліг готовий!»
Герої наші зрозуміли вмить.
Що каже він, не вмівши говорить,
I рушили поспішно в путь-дорогу,
За Францію шлючи молитву Богу
Та компліменти правлячи гучні
Одно одному за діла страшні.
Хоч мимохіть, залюблено і хтиво
Одважний рицар поглядав на Діву,
Та відав: певна цяцьочка мала
Для Франції у неї зацвіла,
I хто зірве дочасно квіт той любий,
Той рідний край свій доведе до згуби.
Шляхетний муж, він стримував жагу,
Отчизну згадуючи дорогу.
Проте, коли священному ослові,
Біля коня ступаючи в діброві,
Спіткнутись трапилося, на біду, —
Наш Дюнуа красуню молоду
Обняв за стан, щоб їй опору дати,
А дівчина, бажавши, певне, спати,
Схилилася до нього, як мaла.
Тож близькість поміж них така зайшла,
Що, поки наші подорожні мчались,
Уста їх щохвилини зустрічались,
Щоб говорити зблизька, не здаля,
Про рідний край, війну та короля.
Розказують, принаднице Авроро 6,
Що Карл Дванадцятий тебе до двору
Не зважився прийняти аніяк —
І рацію суворий мав вояк,
Гроза для вінценосців те кохання:
Було б з тобою затяжке змагання.
Та з Жанною відмовитись утіх,
Голодному не їсти страв смачних, —
Хто більший подвиг появити може?
Був Дюнуа на д’Арбрісселя схожий 7, —
Великого святого, що лягав
Між двох черничок на тісній постелі
І, груди й стегна гладячи дебелі,
Диявольську спокусу відганяв.
Зайнявся день, і перед їхнім оком
Піднісся замок видивом широким:
Фасад чудовим мармуром білів,
Дорична височіла колонада,
На ній балкон із яспису горів,
Порцелянова грала балюстрада.
Мандрівникам, натомленим украй,
Здалося, ніби перед ними рай.
Пес гавкає – і двадцять сурем грає
Їм надобридень; сорок слуг метких
Назустріч подорожнім вибігає,
Усі в уборах пишно-золотих.
Два молодці ведуть з уклоном їх
У щедро приоздоблені палати;
В купелях світлих миють їх дівчата
З пошаною; по сніданні смачнім
Постелено м’які постелі їм,
І аж до ночі, в любому спокої,
Хропли там по-геройському герої.
Читать дальше