Вольтер - Орлеанська діва

Коли б я королівську мав корону, —
Підданцями б сумирно керував,
Щодня по благодійному закону
На щастя б їм і втіху дарував.
Коли б фінансів я служив міністром, —
Кругленькі б суми я давать велів
Умам високим і талантам бистрим,
Бо кожен з них на плату заслужив.
Як митру б я єпископську надів, —
Шукав би згоди я і з моліністом,
І з неспокійним, диким янсеністом.
Але коханку маючи струнку,
Не розлучався б з нею я, панове,
Щоб кожна ніч – у розкоші любові
І кожен день в яснім ішов танку,
Їй душу огортаючи палку.
Закохані! Красуню покидати —
Ой леле! Небезпека немала!
Тут можете за день один придбати
Ви не одну прикрасу для чола!

Не встиг Шандос, у пристрасті неситий,
Свою солодку здобич ухопити,
Як Жанна налітає, ніби птах,
Кров проливає, сіє смерть і жах.
Деборин спис, що похибок не знає,
Страшному Дільдо груди прошиває,
Що грабував скарби святі в Клерво
І ґвалтував черниць у Фонтевро.
За ним тяжка не поминула кара
І гідного мотузки Фонкінара.
Цей волоцюга, хоч родився він
Серед ірландських снігових долин,
У Франції чинив свої зальоти,
Немовби ріс в палкому Римі доти.
Мілорд упав на землю Галіфакс,
I брат його двоюрідний Боракс,
І Мідарблу, що вкрив отця клятьбою,
I Бартоней, що жив із братовою.
Узявши горду Діву за взірець,
I рицар-вождь і рядовий боєць
Десятки бриттів б’ють з одного маху,
I стогне поле бойове од жаху.
Гадали вірні Франції сини,
Що став із ними попліч бог війни.

Серед отого галасу і руху
Наш брат Лурді кричав, що тільки духу:
«Вона невинна! Вороги, тремтіть:
Святий Денис уготував цю мить;
Вона невинна, і її руками
Господь дива являє перед вами.
Всі на коліна, Альбіону гній,
Складайте зброю, поклоніться їй!»
Тальбот, вояк нестримно-гордовитий,
Ченця велить завзятого схопити.
Схопили, в’яжуть, – а товстий монах
Кричить з незгасним полум’ям в очах:
«Нехай умру, нехай вернусь до Бога, —
Дівочості судилась перемога!»
Довірливість живе в людських серцях,
І кожне серце – мов покірна глина;
Найшвидше ж покоряється людина
Тому, хто подив будить в ній і страх.
Лурді товстого мова екстатична
Переконала краще вояків,
Як Жаннина одвага героїчна
І сміливість її товаришів.
Той нахил вірити в діла незнані,
У забобони, в явища туманні,
Отих ілюзій ошуканських рій
Уми англійцям збили в січі злій.
Англійці добре на війні змагались,
На філософії ж не дуже знались,
Їм краще меч, ніж розум, слугував.
Це лиш тепер розумних час настав. [64] Натяк на перебування Вольтера в Англії від 1726 до 1729 p., коли він познайомився s багатьма видатними людьми.

Шандос, у бої полягти готовий,
Кричить: «Праворуч, Англії синове,
Шикуйтеся!» – Але не встиг сказать, —
Усі ліворуч, як один, біжать.
Так в давні дні над голубим Євфратом, [65] Євфрат – річка в Maлій Азії, згадувана в найдавніших літературних пам’ятниках.
У краї живши світлім та багатім,
Юрба хотіла, з гордощів сліпа,
Аж до небес поставити стовпа,
А Бог, таких сусідів не бажавши,
На сто язиків їх розбив назавше.
Отож було, котрий води прохав, —
Йому товариш враз підносить вапну…
Так Бог з людей зухвалих насміяв,
I всі відтіль розбіглися поквапно.

До Орлеана, на вали фортець
Прилинув, мов крилатий вістовець,
Переказ про блискуче подолання —
І Діви почалось там вихваляння.
Ви знаєте французів запальних:
Честь над усе чарує й надить їх,
На бій вони ідуть, немов у танці.
Тож Дюнуа, усіх бастардів цвіт [66] Бастард (bastard) – незаконна дитина, зокрема позашлюбна дитина владущих осіб, що визнана ними і має у визначенні бастард, як у своєрідному титулі, вказівку на знатність походження. Дюнуа називав себе в офіціальних документах «Bastard d’Orléans», бо був позашлюбним сином Людовіка, герцога Орлеанського.
(Його за Марса взяв би давній світ),
Ля Гір, Сентрайль, уставши рано-вранці,
Рішмон з Трімуйлем покидають шанці
I всі кричать на сотню голосів:
«Де вороги? Подайте ворогів!»
Не довго ж їм того чекати бою:
Тальбот, ясним прославлений умом.
У засідці, ще й не з одним полком,
Чекав на них під брамою міською.

Тальбот уже давненько перед тим
Амуром і Георгієм святим
Поклявся, що ввійде-таки до міста.
В його душі була жага двоїста:
Луве дружина, як відомо нам,
Палким цвіла до нього почуттям,
I наш герой, опріч міської брами,
Завоювать хотів і серце дами.
Тож тільки вийшли наші вояки —
Тальбот на них послав свої полки,
Але французи встояли, смільки.