Вольтер - Орлеанська діва

Замовкніть, чвари суєти й марноти!
Навколішки! Дорогу, ідіоти!
В труні, що отінив святий Медар,
Лежить дурних і тупоумних цар! 11
Господній дух на всіх французів лине
З убогої тієї домовини:
Сліпому враз він повертає зір, —
I той навпомацки іде в свій двір;
Кривий до того гробу поспішає,
Реве осанна – і як перш кульгає;
Глухий стоїть і слухає, мов пень, —
А натовп легковірний день у день
Кричить про явлене високе диво,
Цілуючи труну благочестиво 12.
Товстун-Лурді на все те позира
I славить бога сили та добра,
Кричить, не розуміючи нічого,
I з реготу трясеться пузо в нього.

А! Ось і він, премудрий трибунал,
Де засідає й піп, і кардинал, —
То інквізитори, то слуги віри,
Яких побожні оточили сбіри,
То судне коло докторів святих;
Совине пір’я покриває їх,
На головах – ослині довгі уші.
Щоб зважувати людські справи й душі,
Вони вживають певних терезів;
Дві шалі там: одна для дукачів,
Що їх собі святі отці зібрали,
Для крові з грішних, що вони пролляли;
На другій шалі – чотки, літії,
Декрети, булли та єктенії…

Ця вся високовчена асамблея
Бідаху оточила Галілея 13;
Він перед ними на коліна став,
Прощення молить, правду-бо сказав.
Що ж то в Лудені за нове багаття?
Кюре в огні печеться, миле браття;
Негідники приречення своє
Сказали: ворожбит Юрбен Грандьє 14.

Галігаї! І ти, і ти згоріла 15
У розцвіті прекрасної весни,
Коли парламенту продажна сила
Тебе назвала, винну без вини,
Страшною спільницею Сатани.
Ох, Франціє високомудра й мила!
У пекло й папу тільки й віриш ти,
За «Отче наш» боїшся перейти!
Стоїть мені в очах наказ твій дикий
Про Арістотеля й шлункові ліки 16.

I вас, Жіраре, отче запальний 17,
У книзі оспіваю я своїй!
Немов живу, я вашу постать бачу,
Побожний і прекрасний сповідачу;
Скажіть мені, як з чарівним дівчам
У сповіді тій повелося вам?
Лихого я не бачу в цій пригоді:
Законне все, Жіраре, що людське,
I тут гріха дошукуватись годі:
Святі отці чинили й не таке.
Одна для мене річ незрозуміла:
До чого тут здалась нечиста сила?
Жіраре! Ви самі і всі судці,
Всі прокурори, свідки, адвокати —
Лукаві клерки і тупі ченці —
Шкода між вами чаклунів шукати!

Ось і парламент, що спалити враз
Послань прелатських двадцять дав наказ
I смертний бій оголосив тій раті,
Де на чолі – дивак, святий Ігнатій;
Та й на парламент склалася біда;
Ігнатій радий, а Кенель – рида. [61] Кенель (Quesnel, 1634–1719) – католицький богослов, прибічник янсенізму. В 1684 p., відмовившись підписати антиянсенітську формулу, змушений був тікати з Франції. В Брюсселі видав «Réflexions morales sur le Nouveau Testament», засуджений папською буллою 1713 p. Лойола (Loyola Ignacio, 1491–1556) – засновник «Ордену Ісуса» (єзуїти), що ставив перед собою завдання – боротися з єресями та прагнув зміцнити папську владу.
Париж тій долі співчував трагічній
I втішився лиш в опері комічній.

О Дуросте, богине вагітна!
Родила смертних, мати всеземна,
Ти більше, ніж Кібела ясносила, [62] Кібела (грецька міф.) – богиня Землі, дружина Кроноса, мати Зевса, Гери, Посейдона та деяких інших богів.
Богів колись могучих породила,
I дивишся, від радості п’яна;
Як виростає їх незмірна сила:
Дурний тлумач, дурний перекладач,
Та й автор теж, а також і читач!
Скажи ж мені, владарко сьогосвітня,
Хто в цій юрбі, віддалеки помітній,
Для тебе найдорожчий з-між усіх,
Хто найздатніший до безглуздих книг,
У кого голос – наче рев ослиний,
Хто топчеться на місці щохвилини?
А, знаю! З тим твойого серця пал,
Хто у Треву свій видає журнал.

Отож Денис у місячній країні
Уміло й потаємки готував
Проти англійців хитрощі невинні, —
Новий тимчасом колот повставав
Тут, на землі, де дурнів, як у скрині.
Ступив король на Орлеанський шлях,
На сонці грає королівський стяг, —
А Жанна, з ним верстаючи дорогу,
Над Реймсом обіцяє перемогу.
Ви бачите цих рицарів ставних,
Цих зброєносців юних, запальних?
Усі вони, цвіт рицарства, на сонці
Виблискують, покірні амазонці.
У Фонтевро так чоловіча стать
Примушена жіночій слугувать 18.
Там жінка вищу владу обіймає,
Святих отців вона благословляє.

Агнеса гожа, невеселих днів
Примушена без милого зазнати,
Снаги не мала розпач подолати,
I душу смертний холод їй повив.
Та друг Бонно, вигадник знаменитий,
Зумів життя пригасле розбудити.
Вона розкрила очі чарівні, —
Навіщо-бо? Щоб сльози лить сумні!
Тоді, склонивши голову до нього,
Вона сказала: «Зраджено мене!
Яку ж тепер король обрав дорогу
I де його те слово вогняне,
Яким мені він у коханні клявся,
З якого пломінь у душі зайнявся?
Сама ночую в ліжку я своїм,
А Жанна у військових тих уборах —
Агнесі більший, ніж британцям, ворог —
Мене ганьбою криє перед ним!
Які гидкі – не вмію я й сказати! —
Тварюки ці, у спідницях солдати 19,
Що чоловіча сила в них сама,
А ніжності утрачена принада;
І чоловікам слави з них нема,
I красна стать нітрохи їм не рада».
Це мовивши, Агнеса вся горить,
Від болю стогне, з гніву аж тремтить,
Ревнивий зір, як полум’я, палає, —
Та враз нову їй думку навіває
Любов, у радах бистра й потайна.