Вольтер - Орлеанська діва

Тоді Денис, неначе батько добрий,
Промовив стиха дівчині хоробрій:
«Дитя моє! Нам розповів поет,
Як Ніс, до Турна трапивши в намет 9
Удвох із вірним другом Евріалом,
Рутульців сон довершував кинджалом.
Відоме й те хтозна з яких часів,
Що достославний гордий син Тідея
У товаристві мудрім Одіссея,
Як Ресів табір морок оповив 10,
Троянців сонних мертвими робив.
Чому й тобі задля свойого краю
Не відновити їхнього звичаю?»
«Ні, – мовить Жанна, – я письма не знаю.
Але на рицарську ступила путь
I відаю: лежачого не б’ють».
Ще не скінчивши гордої відмови,
Вона шатро золочене, чудове
У сяйві місячнім постерегла:
Особа, певне, там значна була.
Вино, окрасу доброго стола,
Там Жанна в кубки сміло наливає,
I пирогом вечеряє смачним,
І вдвох із богопосланим святим
За короля французів випиває.

Шандос у тім наметі проживав 11.
Горілиць він, вояка грізний, спав.
Вона бере меча його страшного,
Бере штани з єдвабу дорогого:
Так Господів улюбленець Давид,
Саулові натрапивши на слід. [44] Саул – перший єврейський цар, був помазаний на царство суддею Самуїлом. Саул не виправдав надій, і тому Самуїл ще за життя Саула помазав Давида, як наступника Саулові, що спричинилось до ряду замахів з його боку на життя Давида. Напередодні бою при Гелвуї Саул, з допомогою славетної чародійки з міста Ендор, викликав тінь померлого Самуїла, що провіщав йому поразку. Після цього бою Саул заколов себе мечем.
Низьке бажання помсти занехаяв,
А тільки шмат плаща його відкраяв
I царедворцям навіч появив,
Що міг зробити, тільки не зробив.

Біля Шандоса, юний та вродливий,
Спав юний паж, у забутті щасливий.
На лінії, відкіль початок ніг,
Амур би сам йому позаздрить міг.
Поблизу нього каламар похідний
Стояв з чорнилом – доказ очевидний,
Що хлопець вірші звечора писав
Красуні тій, яку він покохав.
Пречиста Жанна узяла чорнило
I на озадку хлопцевому сміло
Лілеї три в один виводить мах.
Святий дивився з радістю в очах,
Як зад англійця, свіжий та круглявий,
Скрашає герб французької держави.

Хто ж був уранці, наче звір, лихий?
Шандос, і так з похмілля сам не свій.
Побачивши у хлопця в місці певнім
Три лілії, [45] Лілія – геральдичний знак французьких королів. він, повен гнівом ревним,
Лукаву зраду в цьому добача
І кидається по свого меча…
Ох! ні меча, ані штанів немає!
Він стогне, виє, очі протирає, —
I врешті думка родиться ясна,
Що це зробив не хто, як сатана.

І променю, й крилатому ослові,
Що Жанну ніс крізь хмари пурпурові,
Було б за жарти й землю облетіть!
Вони до двору добулися вмить.
Святому досвід показав недавній.
Що люблять жарти царедворці славні.
Почути міг би тут ізнову він,
Як од Рішмона, дотеп не один,
А з того люди втратили б пошану
До нього й до єпископського сану.
Та хитрощів не вчитися святим!
Щоб висловити королеві-пану,
Що слід було, подобу він узяв
Одвертого Рожера Бодрікура 12.
Той рицар – щира і тверда натура —
Любов, проте, у короля придбав.

«Королю! – він до Карла промовляє, —
Ви тут собі замкнулись, як у раї,
Амурові віддавшися в полон,
І це чоло, де сили всемогущі
Накреслили суворий свій закон,
Троянди лиш вінчають запахущі!
Ви залишили лютим ворогам
Країну й трон, від Бога дані вам!
Ідіть на смерть або на перемогу,
Ударте на британців навісних!
Вам сам Господь показує дорогу
До славних діл, до лаврів бойових!

То ж він мене навчив цієї мови,
Він засмутився з вашої любові,
Він допомогу обіцяє вам!
Ідіть же: слава вас чекає там!
У цій війні ви будете щасливі,
Лише довіртесь непорочній діві,
Яку сюди, королю, я привів.
Вона для вас врятує трон батьків.
Махне вона могутньою рукою, —
І в прах паде нахабний супостат…
Нехай уже залежність від дівчат
Вам силою присуджена святою, —
Покиньте ту, якої згубний чар
У вас одваги заглушає дар,
I тій услід без роздуму ідіте,
Що ваш вінець прийшла оборонити». [46] В оригіналі: «Suivez du moins cette auguste amasone. C’est votre appui, c’est le soutien du trône – рядки, які значною мірою повторюють сказане Вольтером у VII пісні «Генріади»: «Et vous brave amasone, la houte des Anglais et le soutien du trône». – «Ви, смілива амазонка, ганьба англійців, підпора трону». Порівняти у Шекспіра: Карл каже Іоанні: «Стій, стій! Ти амазонка і б’єшся святим мечем Дебори» (Генріх VI, дія І, сцена II).

Агнеса люба Карлові була,
Та честь кохання те перемогла.
Бійця старого заклик патетичний
У нього сон розвіяв летаргічний:
Так в оний день, що нам Господь прорік,
В сурму заграє ангел-вістівник,
І прах оживить, і гроби розкриє,
І збудить мертвих голосом надії.
Король ожив, король огнем горить,
Війни він бачить заграви червоні,
Гукає, слів не тратячи: «До броні!» —
І гострий спис в руці його дзвенить.