Іван Котляревський - Українська драматургія. Золота збірка

Наталка. Хотя б i протопопшею, то Бог з ним! Нехай вони будуть розумнi, багатi i письменнiйшi од нашого возного, та коли серце моє не лежить до їх i коли менi вони осоружнi!.. Та i всi письменнi — нехай вони собi тямляться!

Терпилиха. Знаю, чом тобi всi не люб’язнi; Петро нав’яз тобi в зуби. Дурниця все те, що ти думаєш; чотири годи уже, як об нiм нi слуху нема, нi послушанiя.

Наталка. Так що ж? Адже i вiн об нас нiчого не чує, та ми живемо; то i вiн жив i так же пам’ятує об нас, та боїться вернуться.

Терпилиха. Ти не забула, як покiйний твiй батько напослiдок не злюбив Петра i, умираючи, не дав свого благословенiя на твоє з ним замужество; так i мого нiколи не буде.

Наталка( подбегает к матери, схватывает ее руку и поет ) .

( Пропевши, говорит. )

О мамо, мамо! Не погуби дочки своєй !( Плачет. )

Терпилиха( с чувством ) .Наталко, схаменись! Ти у мене одна, ти кров моя: чи захочу я тебе погубити? Убожество моє, старость силують мене швидше замуж тебе оддати. Не плач, дочко! Я тобi не ворог. Правда, Петро добрий парубок, та де ж вiн? Нехай же прийде, нехай вернеться до нас; вiн не лежень, трудящий, з ним обiднiти до злиднiв не можна. Але що ж! Хто вiдає — може, де запропастився, а може, i одружився де, може, забув i тебе. Тепер так буває, що одну нiбито любить, а о другiй думає.

Наталка. Петро не такий; серце моє за його ручається, i воно менi вiщує, що вiн до нас вернеться. Якби вiн знав, що ми тепер так бiднi — о, з кiнця свiта прилинув би до нас на помощ.

Терпилиха. Не дуже довiряй своєму серцю: сей вiщун часто обманює. Придивися, як тепер робиться в свiтi, та i о Петрi так думай. А лучче, якби ти була менi покорна i мене послухала.

Ти на те ведеш, щоб я не дождала бачити тебе замужем, щоб через твоє упрямство не дожила я вiку: бiдность, сльози i перебори твої положать мене в домовину. ( Плачет. )

Наталка. Не плачте, мамо! Я покоряюсь вашiй волi i для вас за первого жениха, вам угодного, пiду замуж; перенесу своє горе, забуду Петра i не буду нiколи плакати.

Терпилиха. Наталочко, дочко моя! Ти все для мене на свiтi! Прошу тебе: викинь Петра з голови — i ти будеш щасливою. Але хтось мелькнув мимо вiкна, чи не йде хто до нас?

( Уходит. )

Наталка( одна ) .Трудно, мамо, викинуть Петра iз голови, а iще труднiше iз серця. Но що робить!.. Дала слово за первого вийти замуж — для покою матерi треба все перенести. Скреплю серце своє, перестану журитись, осушу сльози свої i буду весела. Женихи, яким я одказала, в другий раз не прив’яжуться; возному так одрiзала, що мусить одчепитися; бiльше, здається, нема на примiтi. А там… ох!.. Серце моє чогось щемить… ( Приметя приближение к двери, садится за работу .)

Наталка, Терпилихаи выборный.

Выборный. Помагай-бi, Наталко! Як ся маєш, як поживаєш?

Наталка. Ат, живемо i маємося, як горох при дорозi: хто не схоче той не вскубне.

Терпилиха. На нас, бiдних i безпомощних, як на те похиле дерево, i кози скачуть.

Выборный. Хто ж тобi виноват, стара? Якби оддала дочку замуж, то i мáла, хто вас обороняв би.

Терпилиха. Я сього тiлько i хочу, так що ж…

Выборный. А що такеє? Може, женихiв нема, абощо? А може, Наталка?..

Терпилиха. То бо то i горе! Скiлько не траплялись i хорошi людцi, так: «Не хочу та й не хочу!»

Выборный. Дивно менi та чудно, що Наталка так говорить; я нiколи б од її розуму сього не ждав.

Наталка. Так то вам здається, а нiхто не вiда, хто як обiда.